Френсіс Брет Гарт - Степовий найда

в край прилавка, як це роблять справжні продавці. — Добротна шерсть, гарно переться, — додав він з серйозним виглядом.

— У Джексона я можу купити дешевше, — сказала дівчинка, інтуїтивно виявляючи властиву жінкам схильність торгуватися.

— Ну й добре, — відповів хлопець, — тоді я більше не граюсь.

— Подумаєш! І не треба! — байдуже сказала дівчинка.

Хлопчик раптом перекинув прилавок, згорнута ковдра, яка тільки що являла собою сувій дорогої шерсті, полетіла додолу. Можливо, саме це й навело колишнього продавця на нову думку.

— Слухай! Давай будемо гратися в уцінені товари. Дивись, зараз я складу все на купу і буду продавати за зниженими цінами.

Дівчинка підвела голову. Пропозиція здалася їй сміливою, зухвалою і водночас привабливою.

Але дівчинка сказала лише: «Ні!» — певно, просто за звичкою все заперечувати. Вона підняла ляльку і почала гратися, а хлопчик поліз на передок фургона.

Фургон повільно посувався вперед. Хлопець бачив, як один з погоничів вмостився ззаду переднього фургона, а другий ішов поруч з ним по курній дорозі і, здавалося, на ходу спав.

— Кларенс, — гукнула його дівчинка.

— Що, Сюзі? — обізвався він, не обертаючи голови.

— Ти ким будеш?

— Ким буду? — перепитав Кларенс.

— Коли виростеш, — пояснила Сюзі.

Кларенс завагався. Він твердо вирішив стати морським розбійником, суворим, але справедливим. Та, прочитавши сьогодні вранці в заяложеному «Путівнику по прерії» про форт Ламарі і Кіта Карсона, він прийшов до висновку, що кар'єра розвідника — куди більш приваблива, та й океану для цього_не треба. Все-таки, зважаючи на те, що Сюзі в таких речах, певно, нічого не розуміє, він вирішив не говорити їй про це і відповів, як звичайно відповідають в таких випадках американські хлопчаки:

— Президентом!

Так зручніше: непотрібні складні пояснення, а посада поважна; шановні джентльмени, почувши про таке скромне бажання, не раз гладили його по голові.

— А я буду пасторшею, — сказала Сюзі, — розводитиму курей і прийматиму подарунки. Мені приноситимуть дитячі платтячка, яблука, повидло і… і патоку! І ще дитячі сорочечки! І свинину, коли будуть колоти кабанів…

Вона сіла на дно, повернувшись до Кларенса спиною, з лялькою на колінах. Кларенсу видно було збоку обриси кучерявої голівки, а нижче — повні голі коліна в ямочках, на які вона намагалася натягти коротеньку спідничку.

— А я не вийшла б заміж за президента, — несподівано заявила вона.

— Ти й не змогла б!

— Змогла б, якби захотіла!

— А от і не змогла б!

— Хоч зараз!

— Ні!

— Чому?

Кларенсові важко було пояснити, чому саме, і він вирішив, що краще не відповідати зовсім. Запанувала довга мовчанка.

Було нестерпно душно, дошкуляла курява. Фургон ледве-ледве посувався. Кларенс деякий час пильно вдивлявся в дорогу, що виднілась крізь відкриту тильну частину фургона, потім раптом підвівся і, обминувши Сюзі, поліз до краю і сів, звісивши ноги.

— Я зараз скочу на землю, — сказав він.

— Мама каже — не можна, — промовила Сюзі.

Кларенс, не відповідаючи, стрибнув на дорогу. Не прискорюючи ходи, він спокійно йшов, тримаючись за фургон.

— Кларенс!

Він підвів очі.

— Зніми й мене.

Вона вже натягла на голову капор і, стоячи на краю фургона, простягла рученята, певна, що їй не відмовлять. Кларенсу нічого не лишалося, як швидко підхопити її на льоту, що він і зробив досить спритно. Вони чекали, поки фургон, гойдаючись з боку на бік, ніби на високій хвилі, від'їжджав ярдів за сто від них, а потім, злякавшись, — чи то по-справжньому, чи то вдавано — в захваті кидались доганяти його. Вони повторили це два-три рази. Нарешті ця гра набридла їм, крім того вони втомилися. Взявшись за руки, вони поплелися за фургоном.

Раптом Кларенс вигукнув:

— Сюзі! Глянь!

Задній фургон був уже далеченько від них. І ось між ними і фургоном перебіг через дорогу і зупинився на узбіччі якийсь незвичайний звір. На перший погляд він скидався на собаку — бездомного, здичавілого, голодного. Це була брудна, худа й понура істота. Придивившись, діти помітили, що сірувата шерсть на спині звіра наїжилася, боки вкриті гидкими чорними плямами, а незграбні ноги криві. Ось звір повернув до них голову і діти побачили, що білі зуби його неприємно вищирені.

— На, цю-цю! На! — схвильовано гукнув Кларенс. — Іди сюди!

Сюзі переможно засміялася.

— Це ж не собака, дурненький! Це койот[3].

Кларенс почервонів. Не раз уже траплялося, що дочка переселенців виявлялася обізнанішою, ніж він. Намагаючись приховати своє збентеження, він швидко промовив:

— А я все-таки його спіймаю, подумаєш — койот!

— Що ти! Він бігає швидше за коня! — сказала дівчинка, похитавши голівкою в капорі.

Але Кларенс побіг за койотом, а Сюзі за ним. Коли до звіра залишалося футів з двадцять,