Поль Берна - Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна

— Не квапся! — промовив мосьє Аморетті.— Ми їх вигорнемо одну по одній. Коли штука тут — ти її впізнаєш.

Він махнув Кюкові й обидва ревно взялися до роботи — перебирати й витрушувати всі ці погублені торбинки, що їх визбирано на всіх тутешніх пляжах.

Янгол, заклавши руки в кишені, споглядав, як ті двоє метушаться, здіймаючи хмари пилу. Він дочекався, поки вони переворушили одна по одній всі торбинки.

— Ні! — раз по раз повторював він, і в голосі його чулася полегкість. — Це не вона…

За чверть години, коли впрілі чоловіки перевернули шкереберть усю комору, Янгол, і трохи не бентежачись, заявив:

— Моєї штуки тут нема. Саме це я й хотів знати. Що ж, доведеться вам покласти все на місце…

І він трьома стрибками опинився біля дверей.

Мосьє Аморетті витер зарошене потом чоло.

— Біжи зараз до жандармерії! — наказав він Кюкові.— Візьмеш Гарідана й удвох обшукаєте все містечко. Треба будь-що знайти ту торбинку.

— Яку торбинку? — спантеличено спитав поліцейський.

— Блакитну штуку, отаку, як ці! — гримнув помічник мера.

О шостій вечора «штуку» ще не знайдено. Поліцейські нишпорили безнастанно, лицарі теж. Шарлюнові трохи відлягло від серця, коли він упевнився, що скарб не попав до рук Аморетті, хоч то була слабенька втіха. Оббігавши ще раз усе містечко, ватага зібралася в казематі. Хоч які були товсті бетонові мури, але вони не приглушили хору ремствувань, що ними зустрінуто спізнілого Рудика, котрий нічого не знав про лиху пригоду.

— Не треба впадати в розпач, — спокійно мовив він, вислухавши сумну повість. — От побачите — ми знайдемо гроші. Вони — наші, і коли їх знайдуть, ніхто не має права забрати їх у нас.

— Хтось іде! — сповістив Смішко, який чатував біля стрільниці.

— Кюк чи Гарідан? — занепокоєно спитав Шарлюн.

— Ні! — відказав вартовий. — Не вони…

Він приглядався якусь мить, відтак здивовано обернувся:

— То Філіп!

— Тільки його тут і бракувало! — скривився Шарлюн. — Гукни, хай забирається звідсіля к лихій годині!

Смішко слово в слово повторив усе Філіпові, але це не справило ніякого враження на прибульця.

— Простує собі далі,— пробурчав Смішко. — Зараз його не видно. Либонь хоче зайти з тилу…

Біля дверей зачулися боязкі кроки. Всі замовкли. Хтось стиха кахикнув на знак остороги. За мить в пронизаній сонцем стрільниці мелькнула Філіпова постать. Він увійшов, зграбним рухом скинув ношу, що висіла в нього на лівому плечі, і поклав до ніг занімілим лицарям. То була торбинка Міке!

— Я знайшов її вранці біля кав'ярні Вьє,— ознаймив він холодно. — Здається, вона ваша. Я збирався віддати вам її зранку, але в нас дома були гості, і я ніяк не міг вибратись…

Зозулик кинувся до торби, хапаючись розшморгнув її й витяг чорну теку. Ватага опала його, горлаючи з радощів.

— Все на місці? — спитав Шарлюн у скарбника.

— Все, навіть три франки Норін!

Філіп стояв скромненько осторонь, трохи схиливши голову.

— Ти, звичайно, зазирав до торбинки? — підозріло мовив Шарлюн. — Знаєш, що в ній…

— Так, зазирав! — признався Філіп. — Інакше я не був би тут. Відніс би її до мерії — та й годі.

— Ой! — зойкнув Зозулик.

— Я побачив там червону хусточку Міке й здогадався… — Філіп замовк, примружив насмішкувато очі й мовив:

— Я здогадався про все, коли знайшов на споді здорову теку, напхану грішми…

— Ти нікому не розпатякав? — стурбовано спитав Шарлюн.

— Нікому! Хіба я такий дурний…

Щасливі лицарі затанцювали в своєму любому казематі шалену сарабанду.[14] Вони обцілували Міке, щоб утішити її за всі кривди, яких вона зазнала за цілий день.

— Зроду більше в руки його не візьму, ваш скарб! — промовила вона, відштовхуючи найзавзятіших.

Коли минув перший спалах радощів, лицарі почали пильніш приглядатись до Філіпа. Шарлюн трохи розгубився. Нелегко було йому скласти подяку цьому зневаженому ними хлопцеві, й досі для них чужому. Філіп, певне, це відчув.

— Не клопочіться мною, — сказав він, повернувшись до дверей. — Мені не потрібна нагорода…

— Хай би зостався, — озвалася Сандрін. — Аби не він, мали б ми хіба ж таку халепу.

— Авжеж, — промовив Фріске. — А що він майже все знає — то нічого іншого не лишається, як прийняти його до ордену.

— Радше проголосуймо! — сказав Зозулик, який завжди дбав про додержання формальних правил.

— Проголосуймо! — згодився Шарлюн.

Кожен дістав по чорному й білому камінчикові. Янгол обійшов гурт із старою консервною бляшанкою. Шарлюн кинув у бляшанку чорного камінчика—його й досі не залишали сумніви. Смішко сподівався, що перший тур не дасть ніяких певних наслідків — в такий спосіб можна продовжити забаву. Але його спіткало розчарування. Янгол вивернув бляшанку посередині кола: один чорний камінчик і десять білих!

— От негідники! — вилаявся Шарлюн — його обурила ця односердна прихильність. Та хоч-не-хоч, а довелося підкоритися.

— Сідай біля Міке, — мовив він до Філіпа. — Будеш однині дванадцятим. Але затям добре: наші таємниці — не для твого батька.

Він зразу втаємничив неофіта в справи ордену. Філіп був у захваті, довідавшись про ті чудеса терпеливості й винахідливості, що їх хоронила в собі чорна тека.

— Отже, ми тебе прийняли не з тим, щоб ти ловив гав, — мовив Шарлюн наостанку. — Буде з нас і одного телепня, який ні на що не годен!

І він нищівно позирнув на Фріске. Той притьмом огризнувся. За хвилю в казематі все ходило ходором. Всі цілий день потерпали зі страху — тож нині чули потребу попустити віжки. Зозулик єдиний сидів незворушно, лічив скарб і нотував його в записнику. Фріске, підтриманий дівчатами,