Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Хірург, стежачи за термометром, почав охолоджувати повітря між скляними стінками.

Із зниженням температури почало стихати і хропіння Мере. Дихання Леслі було ледве помітне. Мере раз чи двічі ворухнув рукою і затих. У Леслі очі лишалися напіврозплющеними. Нарешті, обидва перестали дихати, а в Леслі очі затуманилися. В цю мить скляні віка було насунуто на «труни». Доступ повітря припинився.

— Двадцять один градус за Цельсієм. Анабіоз настав! — пролунав голос хірурга серед цілковитої тиші.

Публіка повільно виходила з залу.

Гільберт, Карлсон і хірург пройшли в кабінет. Хірург відразу ж засів за якийсь хімічний аналіз. Гільберт хмурився.

— Зрештою, все це справляє гнітюче враження. Я мав рацію, наполягаючи на тому, щоб публіці показати тільки видовище пробудження. Цей похорон відіб'є у будь-кого бажання піддавати себе анабіозу. Добре, що хоч той шалапут Мере вніс комічну ноту в похоронний хор.

— Ви праві і неправі, Гільберт, — відповів Карлсон. — Картина вийшла невесела, це правда. Але публіка повинна бачити все з початку до кінця, інакше вона не повірить. Біля наших «покійничків» встановлено контрольне чергування. На них можна подивитися у всякий час дня і ночі. І якщо ми програли на похороні, то вдвічі виграємо на воскресінні. Мене бентежить інше: операція вливання досить неприємна і складна. Для масового заморожування людей вона непридатна. Але мені писали, що професор Вагнер знайшов простіший спосіб змінювати кров — вдиханням спеціальних парів.

— Хай йому чорт! Я підозрював це! — раптом вигукнув хірург, піднімаючи пробірку з якоюсь рідиною.

— У чому справа, лікарю?

— А в тому, що весь наш експеримент і саме життя професора Леслі висіли на волосинці. Як ви пригадуєте, під час вливання хімічного розчину я звернув увагу на те, що рідина стала каламутною. Цього не повинно було бути ні в якому разі. Я сам готував розчин в умовах цілковитої стерильності. Тепер я хотів встановити причину помутніння рідини.

— І що ж ви знайшли? — нетерпляче спитав Гільберт.

— Синильну кислоту! — Отруту!

— Надзвичайно сильну. Вбиває вмить, і від неї нема порятунку!

— Але ж як вона туди потрапила?

— У цьому вся суть.

— Це Артур Леслі! Безутішний племінник астронома! Ви пам'ятаєте, Гільберт, як він просив, а потім погрожував? Негідник! А дивіться, як розіграв пригніченого жалем!

— Коли він міг це зробити? Здається ж, не підходив близько до апаратів…

— Так, — задумано промовив хірург, — можливо, сюди вплутані інші. Може, сестра милосердя?..

— Треба повідомити поліцію! Адже це злочин! — вигукнув обурений Гільберт.

— Ні в якому разі! — заперечив Карлсон. — Ми тільки зашкодимо собі. Наполохаємо робітників, на яких кінець кінцем розраховуємо. І, зрештою, що може зробити поліція? Кого ми можемо обвинуватити? Артур Леслі — зацікавлена особа. Але що він причетний до злочину, у нас немає ніяких доказів.

— Можливо, ви й маєте рацію, — замислено промовив Гільберт. — У всякому разі, нам треба бути дуже обережними.

Минув місяць. Наближався день «воскресіння мертвих». Публіка хвилювалась. Точилися суперечки, чи пощастить вернути життя «замороженим» в анабіозі.

В ніч напередодні оживлення хірург у присутності Гільберта і Карлсона оглянув тіла Леслі і Мере. Вони лежали немов трупи, холодні, бездиханні. Хірург постукав лікарським молоточком по замерзлих губах поета, і удари лунко рознеслися в порожньому залі, наче молоточок бив по куску дерева. Від тепла, що вийшло і тіла, вії покрилися памороззю.

Під час огляду тіла астронома напрактиковане око хірурга помітило на оголеній руці невеличкий бугорок під шкірою. На вершині бугорка видно було ледве помітну цятку, ніби від уколу, а нижче — замерзла краплина якоїсь рідини.

Хірург осудливо похитав головою. Він зскріб ланцетом замерзлу краплю, обережно відніс цей шматочок льоду в кабінет і там зробив аналіз. Карлсон і Гільберт уважно стежили за роботою хірурга.

— Ну що?

— Те ж саме. Знову синильна кислота! Хоч як оберігали, а все ж Артурові Леслі, очевидно, пощастило якось впорснути під шкіру свого обожуваного дядечка краплину смертельної отрути.

Гільберт і Карлсон були пригнічені.

— Все загинуло! — у відчаї промовив Гільберт. — Едуард Леслі вже ніколи не прокинеться. Наше діло безнадійно скомпрометовано.

Карлсон шаленів.

— Під суд його, негідника! Тепер і я бачу, що цього злочинця треба віддати до рук правосуддя, хоча скандал і зашкодив би нам!

Хірург, підперши голову рукою, про щось думав.

— Стривайте, може, ще нічого не втрачено! — нарешті заговорив він. — Не забувайте, що отруту було впорснуто під шкіру зовсім замороженого тіла, в якому припинялися всі життєві процеси. Всмоктування уже було неможливе. При відсутності кровообігу отрута не могла рознестись по крові. Якщо отруйна рідина була нагріта, то трохи цієї рідини могло проникнути під шкіру, і шкіра від тепла стала еластичнішою. Але далі рідина не могла просочитись. Ця краплина, яка виступила на місці уколу, свідчить, що злочинцеві не вдалося впорснути отрути багато.

— Але ж досить і краплини, щоб отруїти людину. — Цілком правильно. Тільки цю краплину ми спокійнісінько виріжемо з шматочком м'яса.

— Невже ви думаєте, що людина зостанеться живою після того, як у її тілі, можливо протягом двох-трьох тижнів, була отрута?

— А чому б і ні? Треба тільки вирізати глибше, щоб жодної краплі не лишилося в тілі! Розігрівати тіло, хоч і часткову, рисковано. Доведеться зробити оригінальну «холодну» операцію.

І, взявши молоток та інструмент, схожий на долото, хірург попрямував до трупа і заходився зрубувати бугорок, так наче скульптор працював над мармуровою статуєю. Шкіра і м'язи маленькими мороженими стружками падали на дно ящика. Скоро на руці утворилась невелика