Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

class="book">— Ми вміємо мовчати!

— Хоч як неприємно, але мушу бути відвертим… Бачите, мій дядечко багатий, страшенно багатий. А я… я його єдиний спадкоємець. Дядечко безнадійно хворий. Лікарі кажуть, що йому вже недовго жити. Можливо, лише кілька місяців відділяють мене од багатства. Це дуже до речі, бо в мене є наречена. І саме в цей момент йому потрапляє на очі ваше оголошення. Дядечко зважується піддати себе анабіозу і заснути мало не на сто років, пробуджуючись час від часу тільки для того, щоб подивитись на якісь там падаючі зорі. Згляньтесь на моє становище. Адже суд не може затвердити за мною права на спадщину, поки дядечко буде в стані анабіозу!

— Звичайно, ні!

— От бачите. Але тоді — прощай спадщина. Вона дістанеться моїм пра-пра-правнукам!

— Ми можемо «заморозити» і вас разом з вашим дядечком. І ви лежатимете мумією, аж поки можна буде одержати спадщину.

— Спасибі вам! Отак, дивись, пролежиш і до кінця світу! Отже, ви не відмовляєтесь мати справу з дядечком?

— Було б нерозумно з нашого боку відмовлятися після того, як ми самі опублікували оголошення, в котрому запрошували таких охочих.

— Це ваше останнє слово?

— Так, останнє!

— Тим гірше для вас! — і, грюкнувши дверима, Артур Леслі вийшов з контори.

3. Безутішний племінник

Першу спробу анабіозу людини вирішено було зробити в самому Лондоні, в спеціально найнятому приміщенні, публічно. Широка реклама зібрала у великий білий зал силу-силенну глядачів. Хоч зал був повнісінький, у ньому штучно підтримували температуру нижче нуля. Щоб не справляти неприємного враження на публіку, операцію вливання в кров людини спеціального розчину, який мав надати їй властивостей крові холоднокровних тварин, вирішили провести в іншій кімнаті. Туди могли заходити тільки рідні і друзі осіб, з якими робили експеримент.

Едуард Леслі прибув, як завжди, з астрономічною точністю, хвилина в хвилину, рівно о дванадцятій годині дня. Карлсон злякався, побачивши його, — так астроном змарнів. Гарячковий рум'янець розлився на його щоках. Кадик судорожно рухався на тонкій шиї, коли Леслі дихав, а на хусточці, яку професор підносив до рота, як тільки починався приступ кашлю, з'явилися плями крові.

«Поганий початок», — думав Карлсон, ведучи астронома під руку в окрему кімнату.

Слідом за Едуардом Леслі йшов його племінник. Вираз обличчя в нього був такий, як у пригніченого горем родича, що проводжає на кладовище любимого дядечка.

Натовп жадібно розглядав астронома. Клацали фотоапарати репортерів газет.

За Леслі зачинилися двері кабінету. І публіка в нетерпеливому чеканні почала оглядати «ешафоти», як назвав хтось пристосування для анабіозу, що стояли високо посеред залу.

Ці «ешафоти» скидалися на величезні акваріуми з подвійними скляними стінами. То були два скляні ящики, вставлені один у другий. У менший ящик мали покласти людину, а між стінками обох ящиків містився пристрій для зниження температури.

Один «ешафот» призначався для Леслі, другий — для Мере, який з поетичною неточністю спізнився.

Поки лікарі готувалися в кабінеті до вливання рідини в кров і вислухували в Леслі пульс і серце, Карлсон кілька разів нетерпляче вбігав у зал довідатись, чи прийшов Мере.

— От бачите! — на високих нотах звернувся Карлсон до Гільберта, втретє вбігаючи в кабінет. — Я був правий! Мере не прийшов!

Гільберт здвигнув плечима. Але в цю мить двері кабінету з шумом розчинилися, і на порозі з'явився поет. На його обличчі і одязі були сліди бурхливо проведеної ночі. Блукаючі очі, дурна усмішка і нетверда хода свідчили про те, що нічний чад ще далеко не весь вийшов з його голови.

Карлсон гнівно накинувся на Мере.

— Слухайте, це ж неподобство! Ви п'яні.

Мере осміхнувся, похитуючись.

— У нас у Франції, — відповів він, — є звичай: виконувати останню волю приреченого на смерть і частувати його перед покаранням стравами і винами, яких тільки він забажає. І багато хто, ідучи на смерть, до смерті і напиваються. Мене ви хочете «заморозити». Це — ні життя ні смерть. Тому я і пив серединка наполовинку: ні п'яний ні тверезий.

Розмова ця була перервана несподіваним криком хірурга.

— Почекайте! Дайте свіжий розчин! Влийте його в новий стерильний кухоль!

Карлсон оглянувся. Напівроздягнений Едуард Леслі сидів на білому стільці, важко дихаючи. Запалі груди його судорожно рухались. Хірург затискував пінцетом уже розрізану вену.

— Бачите? — нервував хірург, звертаючись до сестри милосердя, яка високо тримала скляний кухоль з хімічним розчином. — Рідина скаламутніла! Дайте інший розчин! Рідина має бути абсолютно чиста!

Сестра швидко принесла бутель з розчином і новий кухоль. Рідину було влито. — Як ви себе почуваєте?

— Спасибі, — обізвався астроном. — Терпимо. Після Леслі таку ж операцію вливання зробили і Мере.

В легкому одязі, який вільно пропускав тепло, їх ввели в зал.

Схвильований натовп затих. По приставній драбині Леслі і Мере зійшли на «ешафоти» і лягли в свої скляні труни.

І ось, уже лежачи на білій простині, Мере несподівано продекламував хрипким голосом епітафію Сціпіону римського поета Еннія:

Тут похований той, кому Ні громадяни, ні чужоземці Не могли скласти шани, гідної його.

Сказавши це, він ураз захропів, поринувши у важкий сон охмелілої людині.

Едуард Леслі лежав як мрець. Риси його обличчя загострилися. Він часто дихав короткими віддихами.