Анрі Шарьєр - Метелик

сто попереду видно річку, яка несе траву, дерева, якісь чорні фігури. Я намагаюся розгледіти межу між річкою та морем. Там, де ми стоїмо, вітру немає. Чи ж є він посередині річки? Чи сильний? Ми виступаємо з-під зеленого укриття вперед, човен усе ще прив’язаний ковзкою петлею за великий корінь. Вдивляючись у видноколо, я розрізняю берег, кінець річки й початок моря. Ми спустилися трохи нижче, ніж думали, здається, до гирла менше десяти кілометрів.

Ми прикладаємося до рому. Я раджуся: поставимо щоглу вже тут? Так, ми зводимо щоглу, вона добре входить у підп’ятник та отвір у банці. Я піднімаю вітрило, не розгортаючи його, воно закручене довкола щогли. Матюретт готовий підняти за моєю командою косе вітрило й стаксель. Аби розпустити вітрило, досить просто вивільнити линву, яка втримує його довкола щогли. Цей маневр я робитиму зі свого місця. Уперед – Матюретт попереду з лопатоподібним веслом, я на кормі з іншим. Від берега, до якого нас притискає течія, треба відчалити різко й швидко.

– Приготувалися. Уперед, Господи, поможи!

– Господи, поможи, – повторює Клузіо.

– У руки твої ввіряю себе, – каже Матюретт.

І ми рушаємо, дружно налягаючи на весла; я занурюю весло глибоко й гребу з усіх сил, Матюретт робить так само. Ми відчалюємо дуже легко. Ще не відійшли й на двадцять метрів від берега, як нас відносить метрів на сто вниз. Вітер раптом сильнішає й виштовхує човен на середину річки.

– Піднімай косе вітрило та клівер і добре їх закріпи!

Вітер напинає вітрила, човен стає дибки, наче кінь, і летить, як стріла. Напевно, ми вийшли пізніше, ніж нам здавалося, бо річка раптово освітлюється, наче вдень. На відстані приблизно двох кілометрів чітко видно французький берег праворуч і за кілометр голландський. Просто перед нами білі баранці на гребенях океанських хвиль.

– А бодай тебе! Ми помилилися щодо часу! – вигукує Клузіо. – Гадаєш, устигнемо вийти?

– Не знаю.

– Глянь, які високі хвилі, їхні гребені білі! Невже почався відплив?

– Неможливо, я бачу предмети, які спускаються по воді.

Матюретт продовжує:

– Ми не встигнемо вийти, ми не дійдемо туди вчасно!

– Стули писок і сиди поруч з мотузками вітрила й клівера. Ти також помовч, Клузіо!

Паф… паф… По нас стріляють з карабіна. Я чітко локалізовую другий постріл. Це не охоронці, кулі летять з боку Голландської Ґвіани. Я розпускаю вітрило, воно надувається так сильно, що ще трішки – і зірвало б мене з місця, потягнувши закручену на зап’ясті мотузку. Човен нахиляється більш як на сорок п’ять градусів. Я намагаюся зловити якнайбільше вітру; це нескладно, бо його аж забагато. Паф… паф… паф… потім тиша. Тепер нас відносить ближче до французького берега, цілком очевидно, саме тому постріли припинилися.

Ми мчимо із запаморочливою швидкістю завдяки вітру, що ладен усе змести на своєму шляху. Ідемо так швидко, що втрапляємо на середину eстуарію, ще кілька хвилин – і ми опинилися б на французькому березі. Видно, як до нас біжать люди. Я м’яко повертаю човен від берега, якомога м’якше, з усіх сил налягаючи на мотузку вітрила. Пряме вітрило просто переді мною, косе та клівер виконують маневр самостійно. Човен розвертається на три чверті, я відпускаю вітрило, і ми виходимо з естуарію завдяки поштовхам вітру в спину. Уф, удалося! Десятьма хвилинами пізніше перша морська хвиля намагається стати нам на заваді, ми легко її долаємо; звук легкого ковзання човна по річці змінюється на глухе «гух-гух-гух». Утім високі хвилі ми долаємо з легкістю хлопчака, який грається в довгої лози. Гух-гух, човен піднімається й спускається по хвилях без вібрування й поштовхів. Один лише шурхіт корпусу від падіння з хвилі вниз.

– Ура! Ура! Ми вийшли! – репетує на веcь голос Клузіо.

І, щоб осяяти перемогу нашої енергії над силами природи, милосердний Господь посилає нам неймовірний схід сонця. Хвилі накочуються одна на одну з однаковим ритмом. Чим далі ми в морі, тим вони нижчі. Вода брудна, з мулом. Навпроти нас, на півночі, вона геть чорна, далі змінюється на бірюзову. Мені не потрібно дивитися на компас; маючи сонце за плечем праворуч, я веду човен прямо зі значно меншим креном, хоча вітер дме так само, трохи попускаю мотузку від вітрила, воно наполовину наповнене, але не натягнуте. Це початок великої пригоди.

Клузіо підводиться. Він хоче висунути голову й корпус, щоб добре бачити. Матюретт допомагає йому примоститися навпроти; зіпершись спиною на діжку, він скручує цигарку, розкурює й подає мені, ми всі втрьох куримо.

– Налий-но тафії, щоб замочити вихід у море! – каже Клузіо.

Матюретт наливає чималеньку порцію в три металеві кварти, ми цокаємося.

Матюретт сидить поруч зі мною, ми дивимося один на одного. Їхні обличчя сяють від щастя, моє, напевно, так само. Клузіо мене запитує:

– Куди прямуєте, капітане, будьте такі ласкаві?

– У Колумбію, якщо Богові буде завгодно.

– Богові буде завгодно, дідько!

Сонце стрімко підіймається, ми швидко сохнемо. Лікарняна сорочка перетворюється на арабський бурнус. Вона не дає голові перегрітися й оберігає від сонячного удару. Море схоже на блакитний опал, воно котить триметрові, дуже довгі хвилі, які забезпечують комфортну мандрівку. Вітер так само сильний, і ми швидко віддаляємося від берега, який, коли я час від часу обертаюся, розмивається на видноколі. Чим далі ми від цієї зеленої маси, тим більше вона розкриває нам приховані сторони своєї рельєфності. Я якраз вдивляюся в острів, аж раптом хвиля, яку ми прорізали не носом, а прийняли на борт, повертає мене до порядку та відповідальності як за життя товаришів, так і своє власне.

– Я приготую рису, – каже Матюретт.

– Я потримаю плитку, – пропонує Клузіо, – а ти – чавунець.

Балон з керосином добре закріплений на носі човна, де курити заборонено. Тушкований на олії рис пахне дуже смачно. Ми їмо його гарячим, розмішавши з двома банками сардин. На додачу смачна кава.

– Ковточок рому?

Я відмовляюся: надто спекотно. До того ж я не охочий до спиртного. Клузіо щомиті крутить і прикурює мені цигарки. Перший сніданок на борту вдався. Орієнтуючись за сонцем, припускаємо, що зараз десята ранку. Ми лише п’ять годин у морі, однак відчувається, що вода під нами дуже глибока. Хвилі поменшали, ми йдемо без проблем, човен навіть не кидає. Стоїть чудова днина. Я усвідомлюю, що вдень немає потреби постійно стежити за компасом. Час від часу фіксую сонце щодо стрілки компаса, а далі керуюся нею – це легко. Відблиски сонця сліплять очі. Я жалкую, що не роздобув пари темних окулярів. Несподівано Клузіо каже:

– Мені так пощастило, що я зустрів тебе в лікарні!