Джорджо Щербаненко - Тенета зради

біде; він вибрав рушничка небесного кольору, підставив його під струмінь холодної води й добре намочив; йому не хотілося робити те, що він збирався зробити, такого ясного весняного дня, коли запах землі, нагрітої на сонці, влився нарешті до цього гріховного кубла. Але старий не залишав йому іншої ради, він вважав усіх, і насамперед поліцію, кретинами й розумово недорозвиненими, а закон і громадянський обов'язок сприймав як казочку, що лоскоче нерви, бо мав, на його думку, захист куди сильніший, ніж поліція й закон, тому цього чоловіка, незважаючи на його вік, належало навчити поважати закон і поліцію, бо навіть по телебаченню кажуть, що ніколи не буває запізно.

Старий стежив за ним з цікавістю й досадою, а він, навіть не випростуючись, раптом спритно схопив старого ззаду за шию, стиснув лівою рукою, а правою затулив йому вологим рушником одночасно рота й ніс — цебто те, що називають ще дихальними шляхами. Стариган спробував був копнути нападника ногою, але Дука повалив його горілиць на ліжко й притис йому коліном ноги. Минуло чотири секунди, старий чинитиме опір ще секунд сорок, може, трохи більше; Дука не поспішав. Крізь мокрий тоненький махровий рушник повітря не надходило до легенів і не виходило з них.

— Слухайте мене уважно, — сказав Дука; передусім треба й далі звертатися до нього на «ви», це справляє більше враження; у звертанні на «ви» вчувається виразніша погроза, ніж у «тиканні». — Якщо ви не відповісте на мої запитання як слід, я й далі триматиму цю ганчірку у вас у роті. В мене немає бажання вас задушити, але якщо ви не заговорите, я вас не відпущу. Та найгірше ось що: якщо ви чинитимете опір, у вашому віці може настати інфаркт; навіть якщо я заберу ганчірку, з вами, тільки-но ви почнете знову дихати, зразу ж станеться удар. Я даю вам фахову пораду, бо я не тільки поліцейський, а й лікар. Погоджуйтеся негайно, вже минуло двадцять п'ять секунд, мені нічого не буде, навіть якщо ви сконаєте, я скажу, що у вас трапився удар, а ви з того світу не заперечите, і всі ваші всемогутні покровителі не зможуть вас воскресити; та вони навіть будуть задоволені: одним спільником менше.

Він зняв руку з мокрим рушником, бо старий подав знак, що говоритиме. Дука дав йому віддихатися, кинув мокрий рушник на біде, закрутив кран умивальника, повернувся до ліжка й намацав у старого пульс — обличчя в того з рожевого перетворилося на бузкове. Прискорений, але досить рівномірний пульс, важке дихання, губи теж трохи лілові; він сказав старому про це, щоб ще дужче його налякати, але насправді той був ближчий до інфаркту, ніж можна було сподіватися. Дука запалив сигарету і, поки старий приходив до тями, відступив до вікна. Коли він згодом обернувся, то побачив, що власник «Бінаскіни» вже майже набув вигляду живої людини.

— Не підводьтеся, розмовлятимемо так, — сказав Дука; він не мав бажання вбивати старих, для нього не було різниці між убивством старого чи молодого, аби лиш дізнатися правду, і не тому, що правда мала для нього велике значення, — зрештою, це тільки химерна абстракція, — але просто через те, що вона вела до людей, які можуть усе і яких ніколи не видно, а він хотів запроторити їх до в'язниці, і щоб це знали й бачили всі. — Отже, ви його знаєте?

— Так, так. — Старий став скромним і запобігливим. — Він часто приїздив сюди.

— У товаристві?

— Так, майже завжди.

— З ким?

— З дівчиною.

— Як це — з дівчиною? Щоразу з тою самою чи з різними?

— Ні, щоразу з тою самою.

— Яка вона була на вигляд?

— Чорнява, висока, гарна дівчина.

Він намагався не підвищувати голос, не гніватись, але ж ці люди надто тупі.

— Не змушуйте мене втрачати терпець! — закричав Дука, заносячи кулак над обличчям старого. — Ви чудово знаєте, що це та сама дівчина, котра загинула в машині разом із Сільвано Сольвере під кулеметними чергами ваших покровителів, тих мерзотників, які опікуються вашим закладом, оцим борделем для міланських нероб!

— Так, так, — злякано підтвердив господар; мабуть, неприємно бути старим і безсилим перед розлюченим поліцейським. Він закліпав очима й інстинктивно відвернув голову від грізного кулака. — Я саме хотів про це сказати, це вона.

— Тобто?

— Джованна Мареллі, його подруга. — Ну ось, нарешті він начебто зрозумів, яка різниця між живими й мертвими.

— Отже, Сільвано Сольвере і його подруга Джованна Мареллі приїздили сюди, — промовив Дука. Він уже заспокоївся. — Чого ж вони сюди приїздили? — Це було курйозне запитання, але таким негідникам і треба ставити курйозні запитання.

— Вони приїздили пообідати.

Це правда, до ресторану люди йдуть, щоб пообідати.

— А потім?

Стариган завагався, але кінець кінцем признався:

— Зони піднімалися нагору.

— А потім? — допитувався Дука. А побачивши, що господар заворушився, наказав: — Лежіть спокійно, а то вам стане погано. І добре подумайте, перш ніж відповісти.

— А потім нічого. Я не знаю, що ви маєте на увазі, — заскиглив старий. — А потім вони їхали геть, я більш нічого не знаю.

Його слова здавалися щирими, але, коли маєш справу з деякими людьми, не можна надто покладатись на те, що здається.

— Постарайтеся розповісти мені все, у вашому віці серце вже слабеньке. — Дука підійшов до умивальника й відкрутив кран. — І не кричіть, бо вам таки буде гірше. І горе вам, якщо довірятимете своїм покровителям більше, ніж поліції.

Господар не кричав. Широко розплющеними очима він дививсь, як Дука намочував рушника, дихання його знову прискорилось, і він схвильовано заговорив:

— Він приїздив сюди час від часу з дівчиною, як і решта, найчастіше вдень, як і решта, але кілька разів бував і ввечері. Більш я нічого не знаю, а прізвище знаю, бо його кликали до телефону — так, як ви й казали, — і я довідався, що його звати Сільвано Сольвере, а більше я нічого не знаю.

Дука рвучко закрутив кран