Джорджо Щербаненко - Тенета зради

Така відвертість була на руку старому, дарма що не викликала в нього особливого захвату; навіть череп його порожевів.

— У мене все законно, все законно, — повторив він двічі. — А кімнати нагорі належать моїй доньці та зятеві; крім того, є ще дві, для кухаря та офіціанток. Ми зачиняємо о першій ночі, і дівчата не хочуть так пізно повертатися самі додому.

Аякже! Місце саме для дівчат.

— Гаразд, — сказав Дука, — ходімо нагору, поговоримо. — Він узяв старого за руку й легенько підштовхнув його; фізичний контакт іноді дає ефект, якого не дають слова. Дука навіть подумав, чи не копнути цього чоловіка. — А ви, Маскаранті, залиштеся тут і постежте за цими людьми й за телефоном.

Старий неохоче повів його нагору й відчинив непоказні дерев'яні двері — такі непримітні, що відчиняти їх нікому й на думку не спало б. За дверима на стінах висіли — хто б міг подумати! — гравюри, нй яких було зображено полювання на лиса.

— Покажіть кімнати, — промовив Дука делікатно, без властивої поліції грубості й, тримаючи старого за лікоть, знов підштовхнув його.

Старий почав показувати кімнати й пояснювати, що одна з них — його та дружинина, дуже гарна, дуже чистенька, нічого особливого, хіба що ванна, така розкішна ванна до ресторану в селянському стилі — адже там, унизу, стайня! — трохи не пасувала.

— А оця — моєї доньки та зятя, — сказав старий у наступній кімнаті.

Вона була така сама, як і попередня, тільки без ванни; меблі тут стояли світліші; судячи з усього довго тут не жили.

Кімнат для офіціанток виявилося три; в них не було «подружнього» ложа, в кожній стояло двоє вузеньких ліжок і то так близько одне від одного, що було незрозуміло, чому їх узагалі не поставили поруч; замість ванни — лише скромний умивальник, а під ним невеликий пристрій, соромливо прикритий рожевим, голубим чи жовтуватим рушничком. Жалюзі, звичайно ж, були опущені, і навіть опівдні тут панувала млосна атмосфера гріха. У третій із цих кімнат — «для офіціанток», як висловився старий, — Дука підняв жалюзі, і кімнату залило сонце.

— Ну ось, давайте поговоримо тут, — сказав він старому й причинив двері.

— Все законно, — знову промовив господар. — Тут уже були карабінери і з'ясували, що все законно. Я маю конкурентів, які набалакують на мене казна-що, навіть у Мілані, — щоб зруйнувати мене. Але тут усе в порядку, я не роблю того, що кажуть про мене ті мерзотники; ресторан дає дуже добрі прибутки, мені немає потреби здавати кімнати на кілька годин. — Він не намагався будь-що виправдатись: правда на його боці, і до нього, власника ресторану, поліція просто чіпляється. Старий був малий на зріст, лисий, але тримався з якоюсь аж відразливою гідністю; було ясно, що за ним хтось стоїть, і тому страху він не відчував.

А треба було, щоб відчув.

Дука сів на одне з двох ліжок і, навіть сидячи, був одного зросту із старим.

— Мені потрібні лише деякі відомості, — сказав він дуже спокійно, дуже демократично, як прихильник конституції, а не як поліцейський, що викручує руки підозрюваному. — У вас багато клієнтів, і ви не можете всіх запам'ятати, я розумію. Але чи не пригадуєте ви часом такого собі синьйора Сільвано? Сільвано Сольвере. Ви його не пам'ятаєте, правда ж? Маючи стільки клієнтів…

Старий задоволено похитав головою — ні, він не пам'ятав. Відповів він навіть трохи роздратовано:

— Яким чином? Я не знаю прізвищ своїх клієнтів, у ресторані прізвищ не називають.

— Я гадав, може, випадково, — підказав йому Дука. — Може, йому сюди дзвонили — «синьйора Сільвано Сольвере просять до телефону», — і так ви дізналися б, що цього клієнта звати Сільвано Сольвере. — Він раз у раз повторював це прізвище, м'яко, поважаючи конституцію, що гарантує громадянинові свободу і всі права на захист з боку виконавчої та судової влади.

— Це цілком можливо, але хто б запам'ятав усі ті прізвища, — сказав старий, усе більш заспокоюючись перед цим лягавим — таким коректним, навіть не схожим на лягавого.

— Еге ж, маєте рацію, — мовив Дука. — Але, може, пам'ятаєте адвоката Сомпані? Турідду Сомпані. Не пригадуєте?

Старий добродушно вдав, ніби намагається пригадати; він наморщив лоба, і на ньому утворилася щільна сітка зморщок, схожа на густу мережу колій біля залізничної станції.

— Не думаю, щоб я колись чув це прізвище.

Дука з розумінням кивнув головою і підвівся; стоячи, він був майже вдвічі вищий за господаря, але той не виявляв ніяких ознак страху; тепер справді треба було зробити так, щоб старий цей страх відчув, і то негайно. Ці каналії з дурної голови все заперечують; вони такі тупі, що завжди все заперечують. «Скільки пальців на твоїй правій руці?» — «Не знаю, я нічого не знаю». І так вони себе зраджують.

— Бачте, — сказав він, підходячи до умивальника й відкручуючи кран із холодною водою, — адвокат Турідду Сомпані й одна синьйора, його приятелька, синьйора Аделе Терріні, — це ті двоє, котрі потонули у своєму автомобілі в каналі, тут, у Альцайя Навільо Павезе, за кілометр, а то й менше, звідси. Я думав, може, вони вечеряли у вас, а крім того, я гадав, що ви читали газети й зацікавилися тим нещасливим випадком, який трапився так близько від вашого ресторану. Але ви; мабуть, не читаєте газет?

Господар був надто старий і хитрий, тому не попався на гачок, не став твердити, що не читає газет; він викрутився хитріше:

— Що не день, то трапляється нещастя — коли не на цій дорозі, то на іншій. Як мені запам'ятати всі аварії й усі прізвища? — І посміхнувся, впевнений у собі: він-бо має захисників, чи не так?

— Отже, ви нічого не знаєте ні про Сільвано Сольвере, ні про Турідду Сомпані? — спитав Дука, не дивлячись на старого, бо саме нахилився, щоб узяти одного з двох — голубого й рожевого — рушників на біде, такому собі переносному