Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

думала про всіх їх, своїх дітей. Треба, хоч як це боляче, знехтувати одним заради всіх. І вона повернулася лицем до племені і повільно, ніби зважуючи власними плечами горе, рушила назад. Відчувала, що йдуть позаду й діти. Одноплемінці зустріли їх понурою мовчанкою, нібито нічого особливого і не трапилося. Вождь Ту не дивився ні на матінку Уф, ні на її дітей — він почвалав геть. Тепер йому не було потреби за кимось бігти.

Невдовзі, після короткого відпочинку, чаки вирушили на полювання.

Батьки пішли, а в дітвори одне було на думці — таємниче падіння Е у прірву. Його спілка з Вогнем теж ніяк не вкладалася в уяві. А видиво, що з'явилося вночі високо в горах?.. Першим побачив його То. Він дружив з Е, певне, знає багато такого, чого ніхто не знав. Але де ж він зараз? Його ніхто не бачив з минулої ночі.

Піти на полювання То не міг — його, хоча й був переростком, мисливці не брали з собою. Отож залишалося припустити, що То перебуває з Е.

Упевнившись, що знайти То — марна справа, юнаки зайнялися збиранням плодів, щоб старі одноплемінці, жінки та малі діти могли трохи втамувати голод.

Розпечене коло повільно скочувалося до обрію. Невдовзі воно зникло за гострими шпилями гір. Чаки вклалися спати. Одні тільки підлітки довго сиділи під валунами.^ Вони все ще чекали То. Проте він не приходив.

Цілу ніч Е слухав голоси звірів, шелест дерев та зітхання вітру. Юнак також пильно приглядався до найближчих кущів. При першій тривозі він мав розбудити друга, який спав, міцно стиснувши руками свою палицю. В Е її не було. Він утратив свою зброю, коли летів у прірву. Замість неї прилаштував біля себе кілька каменюк. Тут, на схилі гори, було безпечніше, ніж у заростях, де на кожному кроці чигала небезпека, до того ж юнакові потрібно було пильнувати три боки — з четвертого-зяяла прірва. Саме звідти й прийшла перша небезпека. Чутливе вухо Е вловило за краєм схилу якесь шарудіння. Рука відразу ж намацала камінь, а ноги напружилися, щоб у першу-ліпшу мить звести тіло над площиною схилу.

Слух не підвів юнака — з того місця, звідки йшов шурхіт, з'явилася вузька й довга голова якоїсь істоти. Е не став гаяти часу — його рука метнула камінь прямо у ту голову. Удар був влучний, невідомий звір шугонув разом з каменем у глибінь. Було чути, як його тіло ніби захльоскало об виступи урвища. «Та це ж болотний плазун! — майнув здогад у юнака. — І як він виліз по такій крутій стіні?.. Чи, може, знає таємний прохід із своєї схованки?..»

То уже стояв поруч з піднятою над головою довбнею. Не побачивши нічого підозрілого, він подивився на друга.

— Що трапилось?

— Плазун підкрадався, — відповів Е, показавши рукою на урвище.

— Звідки? З урвища? — вкрай здивувався То.

— Так. Саме звідти, — сказав Е. — Кожен хижак нападає звідти, звідки його найменше чекають.

— Правильно, звірі нечутно підступають до здобичі, — погодився То. — Добре, що Е не заснув.

— Не заснув. Хоч як хилилася голова, а все бачив і чув.

То мовчки обвів поглядом небо. Довкруг все принишкло, ніби й зовсім не дихало. З долини не докочувались ніякі відзвуки. Звірі, вдовольнивши лютий голод, зморившись від біганини, залягли на відпочинок. Ні на небі, ні на землі ніщо не говорило про наближення світанку. Однак То відчував, що вже не так і довго залишилося жити ночі.

— Хай тепер Е поспить, — сказав То.

Е ще раз наблизився до провалля і зазирнув у його чорну глибінь.

— Хай Е не турбується — То не підпустить жодного звіра!

— Е вірить другові, — відповів юнак. — Е просто хоче знати — плазун скотився на дно чи десь зачепився на виступі?..

— Мабуть, скотився, бо жодного поруху його не чути.

Е ліг на кам'яну долівку і швидко заснув. Він дихав рівно і глибоко, та ось подих його почав перериватися і раптом завмер зовсім. То уявилося, нібито груди друга міцно обхопив кільцями свого тіла невидимий полоз, нещадно стискає їх… Е не може навіть ворухнутися, не те що дихнути чи гукнути на поміч. І саме тоді, коли То наважився розбудити друга, простягнув до нього руку, Е сам схопився з місця, спітнілий і тремтячий. Простерши руки вгору, Е збуджено промовив:

— Хай То спинить Е, хай спинить! Е ось-ось вдариться об камінь і розіб'ється!..

То вхопив друга за плечі:

— Е вже не летить; То міцно тримає друга!

Очі Е блукали довкруж, та нараз спинилися на То.

— Тепер Е знає, що він не летить, однак усе хитається у нього перед очима…

— Хай Е посидить сам — То нарве цілющої трави.

— Де зараз То знайде її?

— Знайде!

— Не треба шукати, — сказав Е і швидко роздобув пучок засохлої трави, яку тримав зв'язаною власним волоссям на потилиці. — Е зовсім забув, що в нього є цілюща трава.

— Е добре придумав! — захоплено зауважив То. — Тепер і То триматиме на потилиці цілющу траву!

— Не Е придумав це, а чорнокоса Ни!

— Ни!.. — вигукнув То. — 6, Ни що хоч придумає!

— Тепер вона, напевне, думає, що Е розбився, — зажурено промовив Е.

— Незабаром То повернеться до одноплемінців, і Ни знатиме все…

Юнаки замовкли. Е знову задрімав, а То сторожко наслухав тишу. Голова була непомірно важкою і неслухняною — так і хилилася донизу. Юнак зі всіх сил долав змору, намагався тримати голову прямо, бо добре знав, що, коли вона впаде на груди, тоді досить одного-двох подихів — і важкі повіки заплющаться надовго. А цього допустити ніяк не можна! Не раз долинали якісь звуки, іноді досить протяжні, загрозливі, але тепер То не міг би з певністю сказати — лунають вони насправді чи тільки вчуваються. То раз