Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

у раз зводився на ноги, тер долонею очі і чоло, а тільки сідав — голова знову кам'яніла і падала на груди. Про те, щоб розбудити Е, не можна було й думати. Його другові, з побитим тілом і головою, відпочинок був потрібніший.

То знову звівся на весь зріст. Намагався прогнати сон. Нараз унизу на схилі за темною плямою кущів неначе щось заскавчало. То опустив довбню, прислухався. Від кущів з ледь уловимим подувом вітру доходив дух звіра. То був майже впевнений, що там причаївся чотириногий хижак і що він зараз споглядає за двоногими із своєї засідки. Вельми дивним було те, що хижак ніби сам давав про себе знати. Цього То ніяк не міг збагнути. Навіщо звірові виявляти себе самого, коли збирається нападати? Юнак сторожко вичікував. Будити друга не зважувався. Спиняло саме те скавчання — ніби не страшне, не люте.

Сон юнака вже не згамав. Натомість почало млоїти з голоду. Юнакові чомусь подумалося, що і того звіра теж млоїло з голоду. Чи не собаки там причаїлися?.. Старі чаки розповідали, що це звірі хитрі і люті, гасають зграями, подають знаки — звідки забігати, де переймати здобич та коли саме на неї накидатися. А чи не скавчанням подають вони свої наміри до спільних дій? Цього То не знав.

Зненацька унизу різко пролунав голос пташки. Певне, її щось потривожило, а може, й сама пробудилася, але, уздрівши суцільну ще темряву, збагнула, що занадто рано розпочала. На голос пташки не озвалося жодне створіння, і вона, присоромлена, принишкла на гілці.

То був удячний пташці — її дзвінкий голос додав йому сили. Юнак усвідомив, що незабаром розпочнеться ранок, викотиться розпечене коло і всякі нічні тривоги та жахи минуть. Їх, щоправда, і вдень вистачає, але хіба стільки, як уночі?..

Нараз із кущів знову долинуло скавчання — голосне і виразне. Воно вразило юнака не своєю гучністю, а сумирністю. У ньому не було ні люті, ні загрози. Навпаки, з грудей звіра вихоплювались якась скарга, біль і безпомічність. Юнак, хоча і на цей раз звів над головою довбню, проте не відчував ніякого страху, ніякої небезпеки. Він подумав, що в кущах конає якийсь звір, він благає допомоги і порятунку… Чи не той самий полоз, що виповзав з урвища, попереламував кості своєму супротивцеві?.. Про все це То міг би дізнатися лише тоді, коли побачив би того звіра. Однак проста обачність не дозволяла наблизитися до кущів і подивитися.

Звір озвався ще раз — коротко й тоскно. У відповідь йому проквилило кілька пташок — сонно і несміливо. Рухнувся Е, та не почав зводитись. То добре знав, що Е і вві сні відчуває його, свого друга То, поруч і цілком звіряється на нього. Був упевнений також, що зараз звір благально дивиться на нього, на щось сподівається. Юнак втягував у себе дух звіра, чекав, що робитиме він далі. Але звір не подавав більше й згуку. Десь у глибокому проваллі кигикнув один птах, другий — сповістили світові про щось своє і знову позасинали солодким передранковим сном.

То втомився стояти. Сів поруч з Е. Дослухався до його дихання. Непомітно й сам задрімав… Коли прокинувся, побачив за два-три кроки перед собою кудлатоголового звіра. Юнак ураз схопився на рівні ноги, підняв зброю. Перед ним стояв чималий собака. Очі його блищали і сльозились. Коли юнак з бойовим вигуком ступив до нього, чотириногий крутнувся і без поспіху відбіг до кущів. То не побіг за ним. Його зупинило якесь незрозуміле почуття — не то жалю, не то болю. А поряд уже стояв Е. Замість довбні він тримав каменюку.

— Чому Е не кинув каменя навздогін звірові? — запитав здивовано То.

— А чому То не погнався з піднятою довбнею? — теж запитав друг.

— Бо той звір дуже кволий…

— Хворий, — поправив Е.

— Може, й хворий… Це був собака. Він не нападав.

— Не нападав, а підходив. Чому ж підходив? А як саме підходив? Крадькома чи кидком?

— Він з'явився несподівано… Дуже несподівано, — сказав То, не зважуючись з сорому признатися, що задрімав. — Ніби з-під землі виріс!..

— Певне, підкрадався плазом, — промовив Е і, повільно нагнувшись, поклав камінь на землю. — Чи пощастить віднайти довбню?..

— Хіба не забрали її з собою чаки?

— Ні, Е скинув її у провалля.

З протилежного боку схилу, над похмурим чорним кряжем, засіріла тоненька смужка. Вона ніби силкувалася відіпхнути небо від гір, впустити у ту розколину червоний краєчок розпеченого кола.

Наставав ранок. Випробовували свої голоси пташки.

Смужка над горами ставала все ширшою, світлішою і барвистішою. Нараз там розцвіла червоним квітом перша пелюстка розпеченого кола. Обидва юнаки поглядали на ту пелюстку, ясну і свіжу, ніби лице дитини, викупаної у прозорій і теплій воді, і обидва відчували радість.

То більше не діймала змора, до сну вже не хилило. Новий день вливав у груди нові сили, потрібно було його розпочинати, і для цього навіть у побитому, але молодому тілі Е знаходилися і сила, і бадьорість. Домовилися, що спускатимуться схилами гір, аж поки не зійдуть на долину. Там уже роздобудуть поживу, знайдуть воду і надійне місце для відпочинку.

То йшов попереду. Дорога просвічувалась в імлі не більше, ніж на два зрости людини. Крок за кроком спускалися вони все нижче і нижче, а вслід їм линуло ранкове світло, розколихувало вологий туман, гнало його вгору.

Та ось до їхнього слуху долинув жвавий і веселий плюскіт струмка. Пішли на цей звук і невдовзі побачили, як із розщелини у грудях гори дугою вихоплювався і з виляском розбивався на хмару бризок струмінь прозорої води. Е підставив рота і пив холодну воду, а летючі краплини торкалися обличчя, плечей і грудей. Від їхнього щедрого дотику юнак, певне, відчував полегшення, бо далі залюбки підставив усього себе під клекочучий струмінь. Потім швидко випростався, відбіг, і хоча тремтів од холоду, зате обличчя просвітліло.

Не стримався і То — підставив і свої плечі. Холодна вода різонула тіло, і юнакові заманулося вигукнути так гучно, що голос, мабуть, діткнувся