Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

Е відштовхнувся від стіни, і вже юнак сам не знав, звідки у нього з'явилася сила ще раз рвонути до себе друга. Е видерся на край схилу і як неживий повалився на камінь. І саме тепер, коли вони обидва були в безпеці, перед очима То все замигало і він поринув у темну пустку.

То прийшов до тями від якогось підозрілого шуму. Була зоряна ніч. То лежав на камені, а зовсім поряд зяяла чорна глибінь прірви. По шкірі То пробіг дрож. Юнак звівся на лікоть і побачив унизу на схилі тіні звірів, які підстрибом перебігали від куща до куща. Це були гієни, яких, певне, приваблювали непорушні тіла юнаків. У цьому То переконався остаточно, коли хижаки, певне розчаровані тим, що їх виявлено, загоготіли скрипучими голосами.

Юнак торкнувся руки Е, і той відразу ж схопився.

— Де ми? Чому ніч? — тихо спитав Е. — Ми вже вибралися з кам'яної пастки?

— Хай Е заспокоїться, — відповів То. — Зараз ми у безпечному місці. Але дорога з кам'яної пастки забрала в нас усі сили… На краю цього схилу ми попадали від утоми.

— Е уже все пригадав! Якби не друг То — Е загинув би… Е пам'ятатиме це, скільки житиме.

— Відійдемо подалі від безодні, — сказав То.

Обидва підвелися і відійшли на кілька кроків від краю провалля.

— Нехай Е спить, а То стане на чати. Вночі звірі люті.

— Е хоче першим стати на чати.

— Але ж у То більше сили, — заперечив друг.

— Е хоче посидіти. Коли Е засинає, йому починає здаватися, що він летить у прірву… А летіти погано.

— Гаразд, — погодився То, — але чи Е не засне раптом?..

— Коли Е змагатиме сон, він розбудить То.

То швидко заснув, а Е сторожко прислухався до голосів ночі. Дув слабкий вітерець, свіжий і теплий, на небі у глибині міжхмар'я палав місяць. Та не він привертав увагу юнака, а темні хащі дерев у пониззях схилів. Бо саме звідти йшли звуки. Низина жила по-своєму, там усе клекотало — одні чотириногі гасали за здобиччю, інші ставали поживою.

Нараз з глибини долинуло ледь чутне гупання копит — часте, сполохане — за твариною гнався звір. Гупання на одну мить погучнішало — копита билися об кам'яну стежку. Та ось тварина різко крутнула в інший бік, далі ніби затупцювала на місці… Е знав — не один звір гнався за твариною, а багато. І це, напевне, були дикі собаки. Тварина, потрапивши у пастку, шалено відбивалася. Проте нападників було так багато, що жертва не могла всіх розкидати і невдовзі, пронизливо скрикнувши, звалилася з ніг. Гавкіт змовк — собаки розривали здобич, впивалися зубами в м'ясо, захлинаючись гарячою кров'ю, вони гарчали і повискували.

Е не відчував жалю до загиблої тварини — він знав, що так було завжди. Якась світла хвилька пробігла по всьому тілу — юнакові було радісно від того, що сам уник подібного згину, що він живий, що поряд спав його друг То. Осявала щасна надія: Е ще побачить Ни, матінку Уф, братів та сестер.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Для матінки Уф, красуні Ни, для братів та сестер Е чаки принесли з гір сумну звістку — Е кинувся у провалля і, звичайно, розбився об голе каміння. Однак багато хто не йняв віри. Починали вірити в те, що Е вміє літати. Інакше — звідки міг узятися той крик, що линув згори? Адже якась невідома істота гукала до Е. А вона, та істота, напевне, знала, що Е живий. Проте в голосі тієї істоти була тривога. Може, і розбився їхній нещасливий молодик…

Найбільше потерпала матінка Уф. Вона жадала знати одне з двох — її син живий чи мертвий. Але її серце не хотіло сказати нічого. Воно лише то починало шалено битися, то зненацька якась жахлива сила ніби хотіла його розчавити, спинити. Коли серце лунко билося, їй хотілося люто зойкнути, упасти додолу і битися головою об землю. Але вона не робила ні того, ні іншого. Щось спиняло її… Та невже міг злетіти Е з кам'яної гори зовсім неушкодженим? І що то за голос линув згори?

Матінка Уф мовчала, але в грудях у неї все клекотіло. Її поривало полинути туди, звідки щойно повернулися мисливці, кинутися до гір. Куди саме, до якої гори бігти — вона не знала, але вибігала б усі схили та долини і знайшла б таки його, знайшла!..

Від матінки Уф не відходили її діти. Вони дивилися на матір, ніби питали, чи можна вірити тій звістці, що принесли мисливці. Але матінка Уф дивилася кудись повз них, у далечінь, ніби там, на далеких схилах, мав з'явитися Е. Красуня Ни, хоч і стояла осторонь, проте теж не зводила очей з матінки Уф.

Раптом руки матері простерлися до гір, вона зробила один несміливий крок, потім другий, третій… І враз її ніби підхопив дужий вихор — вона з усіх сил метнулася до гір. За нею подалися діти і чорнокоса Ни… На них дивилося все плем'я. Дивилося і мовчало. Та ось вихопився могутній голос вождя Ту:

— Хто побіжить у гори — хай звідти не вертається!..

Матінка Уф пробігла ще кілька зростів і враз спинилася, її не лякало те, що ні вона, ні її діти не зможуть повернутися до племені. Вона боялася іншого — того, що вождь Ту кинеться за ними з важкою довбнею.

Матінка Уф важко дихала, неначе все ще прудко бігла. Вона і не спинилася б нізащо, навпаки, наддала б ще більшої моторності ногам, побігла б, як вітер, зовсім не думаючи про те, чи наздожене її вождь Ту, чи ні!.. Може, і вдалося б утекти… А коли б і не вдалося, то готова була і загинути під важкою довбнею. За саму себе було їй байдуже, але зараз