Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

ледь чутний. А вночі тут ревітиме протяг… Може, ще й злива зашумить, загуркоче каменепад… Тут залишатися не можна.

— Чи вистачить сили у Е, чи не зірветься у провалля? — непокоївся друг.

— У Е вистачить сили, Е не зірветься у провалля! — відказав юнак, і в його голосі було все — і запал, і впевненість, і навіть злість. — Першим піде То. Показуватиме шлях. Е приглядатиметься до рухів друга.

То якусь мить стояв нерухомо і безмовно, не зважуючись ні почати важкий шлях, ні щось відказати у відповідь. Його все ще непокоїло — зможе чи не зможе подолати Е важкий шлях? То невідривно дивився на друга, а той стояв, спершись рукою об стіну, але в усій поставі його і в палаючому погляді аж бурхала нетерплячка, увесь він нагадував роз-шалілого звіра перед лиховісним стрибком. Однак на майданчикові не було досить місця, щоб у цілковитій безпечності зробити шлях навіть зовсім куций, завдовжки у один чоловічий зріст.

— Чому То мовчить? — майже прокричав Е. — Може, у нього самого немає сили?..

То мовчав. Така рішучість друга була йому більш ніж до вподоби. Адже запальність — ознака сили, і чим лютіша вона, тим більше сил виштовхує з грудей. Хіба ж не таке саме часто-густо відбувалось і з вождем Ту? Лютість надавала йому такої сили, що його стрімголов несло на будь-якого звіра. На обличчя То злетіла враз невимовна радість.

— Так, Е зможе пройти вслід за То! — поривно прокричав юнак. — Зможе! Е йтиме за То, Е дивитиметься на То, пильнуватиме за кожним рухом друга, бачитиме, куди ставить То ногу, за який виступ хапається рука. Е напружуватиме всі свої сили, пальці його ніг і рук продавлюватимуть камінь, груди прилипатимуть до пласкої стіни!.. Е все робитиме так, як говорить То?

— Е обіцяє.

— Тоді — вперед!..

І То з допомогою друга почав поволі зісковзувати з гранітного виступу. Закріпившись на стіні, він владно проказав:

— Хай тепер Е ставить ноги на плечі То! — і, коли спершу одна нога Е торкнулася плеча То, а потім друга, він додав — Зараз То просунеться ще далі, а Е спуститься на місце То.

— Е чує.

То переніс усю вагу власного тіла і тіла друга на ступню однієї ноги, а другу переставив далі і, закріпившись нею на новому місці, переставив і першу ногу. Коли Е спускався з плечей, підтримав його рукою. Тепер вони могли рухатися один за одним.

То повільно просувався вперед. За ним рухався^Е. Час від часу То спинявся, зиркав на друга Е і, ніби звірившись у його готовності ступати далі, продовжував шлях. Так вони пройшли майже половину шляху. Перепочинки ставали все довшими. То приглядався до друга Е, обличчя, плечі та груди якого покрилися потом. То і сам спітнів, але не так, як друг Е. Раптом То почув, ніби з грудей Е вихопився ледве чутний хрип. То зиркнув на друга і спіймав його короткий тривожний погляд. Не гаючи й подиху, То приловчився підтримати друга за плечі. Рука То відчувала поривисті подихи Е.

— Друг Е хай віддишеться, — сказав То.

— Ще довго пробиратись?

— Пройшли більше, залишилося менше, — сказав так, щоб підбадьорити друга, насправді ж було навпаки — пройшли менше, залишилося пройти більше.

— Пальці у Е зробилися вологими… Пекучий піт заливає очі… Чи здолає Е цей висячий шлях?

— Е здолає, мусить здолати! — з палкою впевненістю ще раз підбадьорив То друга. — Вже скоро доберемося до краю. А зараз хай Е помовчить, хай відпочине, заплющить очі.

То бачив, що Е заплющив очі, але м'язи рук і ніг не розслаблювалися, вони міцно тримали тіло над проваллям. То знав, що небагато давала його рука другові, але й це дуже допомагало — подих у Е ставав рівнішим, глибшим. Нерухомість зараз вливала в груди Е свіжі сили, зате вона стомлювала То, але він терпів. Зараз він повинен був думати і старатися за двох, отож почав промовляти:

— Через кілька подихів То прийме свою руку… Хай Е робить глибокі подихи, хай Е розплющить очі…

Е розплющив очі і сказав:

— Е може йти далі.

То прийняв руку з плечей Е, і вони почали рухатися далі. Повільно, крок за кроком, переміщалася нога вперед, випробовувала пальцями заглибину в стіні чи надійність невеличкого горбочка, і, коли закріплювалась на новому місці, тоді друга нога переміщалася на місце першої. Пальці рук проробляли таку ж саму роботу. То знав, що для Е йти другому було важче — ті місцини після його рук і ніг трохи зволожувалися, але він повинен був показувати шлях.

Чергову зупинку зробили тоді, коли нога Е раптом ковзнула вниз, але юнак утримався. Далі То почав підтримувати друга рукою. Знову відпочивав, знову заплющував очі. Уже й очі То заливав піт, пекучий і їдкий, але він не заплющував очей, бо не падав у провалля і не бився головою об камінь.

Ще робили зупинки. З пальців рук і ніг Е разом з потом тепер уже заструменіла кров. То і сам відчував, що його очі горять, вони, здавалося, зросли до величезних розмірів, у грудях гупало серце — юнакові раз у раз ввижалося, що воно не витримає жорстокої напруги, ось-ось зіб'ється, спіткнеться, і тоді ослабнуть м'язи і вже ніщо не втримає його на голій стіні. Однак свою руку з плечей друга юнак вже не зважувався знімати.

Та коли до краю залишилася відстань, що не перевищувала людського зросту, Е зовсім знесилів.

— Хай не слабнуть руки і ноги Е! — крізь частий подих проказав То. — Ще два, а потім ще два кроки — і ми на схилі!..

Е лише прохрипів у відповідь, його вже треба було майже силоміць відривати від стіни, до якої він прикипав за кожним кроком. І на ці страшні кроки потрібно було витратити дуже багато важких подихів.

То відчував, що пальці ось-ось розімкнуться і випустять Е або ж сам зісковзне назад. Та раптом відчув, що