Димитр Ангелів - Сміливий чунг

холоду, мокрі, вони час від часу підводили голови, ніби сподівалися, що розступляться хмари і в небі знову засяє вогняний диск білого світила. Та не тільки біле світило, а й саме небо зникло в чорному мороці. З темряви на них сипалися дрібні краплі дощу, заливаючи їм очі, боляче шмагаючи по червонуватих обличчях. Так просиділи вони на дереві цілу ніч, мокрі, цокотячи зубами з холоду, не сміючи злізти на землю, бо там на них чатував страшний, волохатий мо-ка.

Коли зовсім розвиднілось, вони злізли униз і, тремтячи та скімлячи від холоду й голоду, зіщулилися під товстим, похиленим стовбуром дерева, під яким була смужка сухої землі. Чунг і пома посідали на ній і щільно притулилися спинами одне до одного. І хоч обоє були страшенно голодні, довго сиділи так, зогріваючи одне одного. Холод виявився для них набагато нестерпнішим і жорстокішим, ніж голод. Відчуття голоду їм було добре знайоме, а от холод вони зносили вперше.

Скоро їхні спини зігрілися — холодна волога перетворювалася в приємну теплу пару. Плечі в них, хоч і були ще мокрими, перестали тремтіти. Маленький чунг, не такий промоклий, як чунг і пома, знову намацав материну грудь і жадібно почав ссати. Тепле молоко приємно зогрівало його, і він не так гостро відчував холод і вологість.

Важко сказати, коли чунг з помою покинули сухе сховище під стовбуром дерева. Небо весь час сипало на землю дрібні й холодні краплі дощу, сиві кошлаті хмари все ще чіплялись за верховіття дерев, а білого світила також не було видно. І чунги рушили далі, сподіваючись знайти щось поживитися, щоб хоч трохи заспокоїти нестерпний голод.

Але голі віти дерев лишалися холодними й непривабливими, а трава та кущі не пропонували їм нічого, крім сухих гілок і стебел. Ні одного плоду, ні одного соковитого листу, ні одного пагінця. Тоді чунг і пома присіли біля якогось висохлого куща і встромили пальці в землю: єдине, чим вони могли утолити свій голод, було коріння цього куща.

Однак земля тут була тверда, кам’яниста, а чунг і пома не мали таких міцних і гострих пазурів, як гру-су. Їх плоскі нігті гнулися, кінчики пальців терпли. І все-таки вони не переставали підкопувати коріння, тому що біль у шлунку від голоду був нестерпнішим, ніж біль в пообдираних пальцях. Кілька виритих маленьких корінців вони проковтнули з незвичайною пожадливістю.

Та згодом мусили перестати копати: шкіра на кінчиках пальців у них облізла, суглоби набрякли й страшенно боліли. А тих кілька корінчиків, які вони з’їли, тільки збільшили їх голод і зробили його ще нестерпнішим. Тоді чунг і пома накинулись на м’яку кору стебел і, не маючи змоги обдирати її пальцями, почали гризти зубами.

Несподівано поблизу з’явилася білява спина волохатого, страшного мо-ка. Не помічаючи чунга й поми, він, похнюпивши голову, неквапом ішов простісінько до них. Пома забачила його перша і, мов зачарована, втупила в нього свій гарячковий, сухий погляд. Раптом вона наїжилась і заричала, як звичайно робила, побачивши якогось небезпечного хижака. Мо-ка здригнувся, підвів голову і лиш тепер помітив їх. І зупинився, наче вражений цією зустріччю з ними. Він уперше побачив чунгів, і вони здалися йому цікавими, кумедними і трохи навіть дивними.

Тимчасом чунг вийшов наперед, став перед помою, випростався, роззявив щелепи й голосно заревів. Пома стояла за його спиною, наїжена, і, притискуючи до грудей маленького чунга, погрозливо ричала. На якусь мить в її свідомості промайнула вже бачена картина: мо-ка згріб широченними лапами теп-тепа й задушив його.

А мо-ка, уважно роздивившись їх, швидко й мовчки, незграбно підстрибуючи, рушив до них. Це мовчазне наближення хижака налякало чунгів ще дужче, ніж коли б він з лютим ревом кинувся на них. І вони не витримали. Озираючись на всі боки, чи немає де-небудь дерева, на якому вони могли б урятуватись, чунг і пома щодуху кинулись тікати.

Але такого дерева — високого і товстого, щоб могло їх витримати, — поблизу не було. Розкидані де-не-де невеличкі кущі не могли врятувати їх. А мо-ка вже біг слідом за ними, і кошлата шерсть підстрибувала на ньому, біг з мовчазною впертістю, яка не віщувала чунгам нічого доброго.

Тоді чунг і пома раптово звернули вбік і побігли до крутого схилу скелястого горба. Скориставшись їх невеличкою затримкою, мо-ка ще дужче наблизився до них. Не усвідомлюючи як слід того, що робить, а скоріше за інстинктом, успадкованим від своїх предків, чунг схопив передньою кінцівкою кілька дрібних камінців, обернувся й шпурнув їх у мо-ка. Потім, наїжачившись, безперервно ревучи, він, не озираючись, подався слідом за помою.

Дрібні камінці влучили у морду волохатого звіра. Він сіпнувся і став, обтер лапою морду і знову потрюхикав услід за чунгом і помою. Ця короткочасна затримка мо-ка врятувала чунгів. Вони добігли до стрімкого кам’яного урвища і почали дертися по ньому вгору, не маючи ніякого уявлення про те, куди біжать і як урятуються від мо-ка, що вперто гнався за ними.

Дряпаючись угору по схилові, пома ненароком зрушила з місця камінь, і він покотився вниз. Чунг ледве встиг відскочити вбік, потім мимоволі озирнувся й побачив, як камінь зрозгону вдарив мо-ка. Хижак страшенно заревів і впав.

Ця картина допомогла чунгові поновити в пам’яті те, що сталось недавно з іводом і теп-тепом. Потім він пригадав і те, як грався на краю урвища, як зрушував з місця каміння і як воно котилося вниз. А тому, що повторення подібних явищ сталося надто швидко, він негайно пов’язав їх одне з одним. І під впливом нової несподіваної догадки чунг замахав передніми кінцівками, застрибав і почав скочувати з урвища камінь за каменем. Кілька каменюк влучило в мо-ка, він зупинився, закружляв на місці, глухо заревів і швидко побіг по скелі вниз.

ПЕРЕМОЖЦІ

Мо-ка утік, але чунг і пома не насмілювалися зійти в долину. Весь цей день вони пробули серед осипів скелястого горба і, шукаючи якої-небудь поживи, облазили його