Димитр Ангелів - Сміливий чунг

камінь розчавив івода й теп-тепа, чунг не здивувався й не розгубився, а одразу зрозумів, що сталося, і радісно заревів. Потім він сам, підстрибуючи, почав скочувати в долину велике й дрібне каміння. Воно з характерним шурхотом все швидше й швидше котилося вниз і глухо вдарялося одне об одне на дні долини. Цю гру чунг супроводжував сумішшю невиразних, непевних звуків, з допомогою яких він висловлював своє вдоволення і радість. Гра так його захопила, що він навіть забув про пому. І тільки тоді, коли вона застогнала й зашамотіла в печері, він кинув свою гру, нагнувся й поліз до неї; потім враз вискочив з печери, випростався на весь зріст, роззявив щелепи, і його голосний рев сколихнув долину: народився новий маленький чунг.
СТРАШНИЙ МО-КА

Народження нового маленького чунга було відзначене особливою зміною, що сталася в природі. До нестачі їжі приєдналося несподіване й непередбачене похолодніння. Все навкруги оповили тумани, стало холодно й вогко. Без будь-якої видимої причини листя на деревах почало жовкнути, в’янути й опадати на землю. Майже всі дерева погойдували голими вітами. Тієї незначної кількості плодів, яка хоч частково заспокоювала голод чунгів, ставало дедалі менше, і згодом вони цілком зникли: осипались так само, як і листя, а на їх місці інші не виростали. Дерева мов поклялися більше не родити…

Все це було дуже дивним і незрозумілим для чунгів. Ніколи листя на деревах у їхньому лісі не змінювало свого кольору і ніколи дерева не залишалися без плодів. Усі тварини в лісі чунгів народжувалися серед листя й плодів і серед листя й плодів умирали.

А коли дув вітер, падолист був таким густим, що зовсім укривав чунгові голову й плечі, якщо той стояв десь поблизу під деревом. Тоді чунг підводив голову й збентежено дивився вгору, але там, серед віт, не бачив ні крі-рі, ні чін-гі, ні будь-якої іншої тварини, яка б струшувала з них листя. На думку чунгів, вітер не міг обривати листя, бо в їхньому лісі він ламав гілки, вивертав з корінням дерева, проте ніколи не чіпав на них листя. І чунги марно силкувалися збагнути, чому листя на деревах ставало жовтим і хто обривав його з дерев.

Крім того, і біле світило, яке раніше так добре й приємно гріло їм животи та спини, майже перестало з являтися на небі, а денне світло стало сірим, холодним і весь час однаковим.

Верхні гілки кущів, якими чунги заспокоювали свій голод, теж змінилися: з них теж осипалося листя, вони стали твердими й зовсім не давали пагінців. А потім із неба почали сипатися дрібненькі краплини води; так тривало багато днів. Ніколи досі небо ще не сіяло таких дрібненьких краплинок. Ті, що падали на ліс чунгів, завжди були набагато більшими і, вдаряючись об широке листя, здіймали такий оглушливий шум, що ним сповнювався увесь ліс. Але ті великі водяні краплини падали лише годину чи дві, і потім біле світило знову яскраво сяяло в небі; а ці дрібненькі краплинки чомусь сипалися безперестанку багато ночей і днів.

І от для чунгів настали найтяжчі дні. Тепер уже треба було дбати не про вибір їжі, а про те, щоб знайти будь-яку їжу взагалі; не про вибір місця для ночівлі, а про хоч який-небудь притулок на ніч. Гілля на деревах стирчало зовсім голе і вже не могло захистити чунгів ні від дощу, ні від пронизливого вітру. І вони почали ховатися якомога глибше у ненароком виявлені западини в скелях, де, зібравшись великими групами, сяк-так зігрівалися і звідки їх інколи виганяло лише нестримне відчуття постійного голоду.

Чунг і пома разом з новим маленьким чунгом, що сидів, обхопивши матір за шию й припавши до її грудей, і далі безрадісно переходили з одного місця на інше, невтомно шукаючи їжі. До постійного голоду тепер приєдналися холод, вологість і суцільна чорна ніч. Все це завдавало чунгам неймовірних фізичних мук, викликало в них німе тривожне здивування. Вони все частіше й частіше мовчки дивилися одне одному в вічі, і їхній мовчазний, безнадійний погляд ніби говорив: «Усьому кінець, в своєму житті ми вже ніколи не зазнаємо ніякої радості…»

До всього цього лиха з явився ще й страшний мо-ка. Волохатий мо-ка.

Чунг і пома бачили його здалеку. Звір був дуже великий і дуже волохатий. Вони не могли визначити, яке їх тоді охопило почуття — страх, неспокій чи тільки подив. Найпевніше — водночас усі три почуття. Та коли одного разу їм довелось побачити, як це волохате, незграбне страховисько наздогнало прудкого теп-тепа, як воно випросталось, обхопило його передніми лапами і одразу ж задушило, а потім швидко з їло майже половину м’яса з нього, чунг і пома завмерли зі страху та несподіванки. А іншим разом вони побачили, як мо-ка ще вправніше, ніж вони, дерся по стрімких урвищах і скелях вгору і потім зник у такій же печері, як та, в якій ночували чи мали намір ночувати вони Тоді, незважаючи на лютий холод і дощ, обоє чунгів повилазили на високе дерево, що було поблизу, й просиділи на ньому до самого ранку.

Небо над лісом опустилося зовсім низько, і сірі хмари торкнулись верхівок дерев. Знову почався дощ. Без грому, без гуркоту, без блискавиць. Дрібненькі дощові краплини зашурхотіли по голих вітах дерев. Чунг і пома не знали, що дощ може йти без грому і блискавиць, без того, щоб дерева низько гнулися й скрипіли під сильним натиском вітру. Вони ще не знали такої глибокої, такої похмурої тиші, як ця, що починала гнітити ліс, ледве спадали вечірні сутінки. Ніякого шуму, крім шарудіння дрібненьких краплин дощу в гіллі дерев! Наче всі тварини повтікали не знати де або повимирали.

Чунг і пома підняли передні кінцівки над головами й сплели пальці. Щоб хоч трохи захистити маленького чунга від мокротечі, пома нахилилась над ним, підставивши під дощ свою широку спину. Чунг тоді нахилився над нею. Вода текла по його волохатих передніх кінцівках і тоненькими цівочками збігала вниз. Тремтячи від