Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

— Він привів її в замок, щоб продати на кухню, — мовив інший. — Вони тікали разом. Фермер ховається десь у замку. Мабуть, він кинув тварину, яка й забилася сюди з переляку.

— Так воно, певно, й було, — погодився капітан. — Все ж ми поведемо її до короля і послухаємо, що він скаже.

Вони потягли Сіру Шкурку сходами вниз і завели до королівських покоїв. Король сидів на прикрашеному дорогоцінними каменями троні в оточенні рицарів і придворних, які мали на думці одне: чим би його улестити?

— Де фермер, який привів цю істоту до замку? — запитав король.

— Ми не можемо його спіймати, ваша величносте, — промовив капітан. — Він, мабуть, покинув замок разом з іншими фермерами.

— Нам треба остерігатися принців і рицарів, — заявив король і запитав: — А не може той фермер бути замаскованим принцом?

— Ні! Ні! — вигукнув капітан. — То нікчемний злидар у латаному одязі. Він не може бути принцом. Я думаю, він хотів лише побачити прекрасну принцесу. Певно, він дуже бідує, якщо хотів продати це жалюгідне створіння на суп.

— Мабуть, — сказав король, оцінюючи Сіру Шкурку гострим поглядом. — Кенгуру являють собою якусь цінність? — поцікавився він, а відтак прибрав картинної пози і поправив на голові корону. — Чи вартий чогось суп із кенгуру?

— Нічого не вартий, ваша величносте, — відповів капітан. — З кенгуру переважно виготовляють їжу для свійських тварин. Хутро теж має певну вартість.

— Добре, — мовив король. — Збудуйте для неї загін на подвір’ї і тримайте її там, доки я зв’яжуся з надійними агентами фірми «Їжа для свійських тварин».

У своєму нотатнику він зробив запис: «Продати кенгуру і на ці гроші купити кілька кенгуру. Можливий прибуток через шість місяців — сорок доларів».

Ця цифра задовольнила короля. Сіра Шкурка, яка зблідла під хутром на згадку про їжу для тварин, за виразом його обличчя зрозуміла, що протягом кількох діб їй ніщо не загрожуватиме.

Їй було дуже сумно. Вона згадувала дні, коли вони разом з Пітером і Місячним Сяйвом бігали лісом; тепер їй здавалося, що ті дні ніколи не повернуться. Вона опустила лапку в сумку, стиснула чарівну пелюстку й заспокоїлася.

— Заберіть її звідси! — наказав король, скінчивши свої підрахунки. — Зробіть загін і киньте їй сіна.

Сіру Шкурку витягли надвір. Капітан загадав своїм солдатам спорудити невеличкий загін під стіною замку. Вони збудували високу огорожу з колючого дроту, перестрибнути яку без розгону було неможливо, а розігнатися не було де, загін вийшов зовсім малий. До того ж не було ніякого піддашка, де можна було б сховатися від дощу та сонця, не було соломи, щоб лягти, Сіра Шкурка мала спати на голих каменях.

Солдати жбурнули їй купу сухої трави й пішли.

Кенгуру скублилася на своєму хвості і задумалася про те, чи зумів Пітер врятувати прекрасну принцесу.

— Сподіваюсь, вони не забудуть про мене, — прошепотіла вона.

Пітер переліз через підвіконня і опинився у великій кімнаті, розкіш якої приголомшила його. Ніколи раніше йому не доводилося бувати в таких покоях. На стінах висіли дорогоцінні гобелени й картини, підлогу вкривав перський килим. Біля стіни стояв столик, на якому містилася колекція чудових каменів. Там були опал і яшма, димчастий кварц, закам’яніле дерево, болотний агат, бурштин і хризопраз.

На килимі ручні кроленята бавилися. Ластівки спорудили свої вапнисті гнізда прямо під стелею. Пташки приносили комах своїм пташенятам.

У глибині кімнати на книжкових полицях Пітер помітив три томи «Володаря кілець». Там стояли всі «Нарнійські хроніки», «Аліса в Країні Чудес», «Острів скарбів» і багато книжок про коней. На верхній полиці біля вази з польовими квітами спав, згорнувшись, опоссум. Мальтійський тер’єр, кошлатий, як вовняний килим, спочивав на канапі.

За столом у центрі кімнати сиділа дівчина незрівнянної краси. Таких вродливих дівчат Пітер ще ніколи не бачив. Її довге світле волосся сягало майже до пояса і облямовувало обличчя двома золотими хвилями.

Її сині очі, глибокі й променисті, осявали кімнату яскравим світлом, женучи геть похмурі тіні.

Сірий дрізд, що дзьобав крихти на підвіконні, співав про красу принцеси, але хіба міг його заливистий спів передати її чарівність. Ані білі лебеді у вечірньому небі, ані тендітні орхідеї, осяяні місячним світлом, не могли зрівнятися з красою принцеси.

Дивитися на неї було щастям.

Принцеса була приголомшена. Вона саме робила уроки. На столі перед нею лежала розгорнута книга і твір, над яким вона працювала. Ніколи досі незнайомці не заходили до її кімнати без рекомендації, тому вона надзвичайно здивувалася несподіваній появі Пітера, який уліз через вікно. Принцеса підвелася з-за столу й глянула на хлопця широко розкритими очима. Її шовкова сукня, синя, мов крило волового очка, виблискувала коштовними каменями й мерехтіла, мов місячне сяйво на воді. Це було вбрання, гідне принцеси.

Пітер не міг вимовити й слова. Він узагалі не вмів розмовляти з дівчатами, а звертатися до прекрасної принцеси йому було ще важче. Хлопець просто не знав, що й сказати.

Вона усміхнулася до нього й промовила:

— Ви, напевно, принц, який пробрався крізь ліси й гори, щоб визволити мене?

Її голос бринів, як музика. Горбань Мик так і казав Пітеру: «У принцеси, яку ти знайдеш, буде чудовий голос. У всіх принцес такі голоси».

— Я не справжній принц, — відповів Пітер, — але я скоро ним стану.

— У вас вбрання принца.

— Так, мій одяг стає вишуканішим з кожним днем. Вам подобається мій капелюх? Він прикрашений страусячим пером.

— Чудовий капелюх, і добре, що саме із страусячим пером. У деяких принців на капелюхах пера білої чаплі. Каміла — моя покоївка — казала, що вони вбивають чапель, щоб добути собі ті пера, тому я не