Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

У кінці сходів був майданчик, і Сіра Шкурка зупинилася на ньому, щоб перевести подих. Пітер зірвав з себе сорочку, яка прикривала його вишуканий одяг, кенгуру повернула йому капелюха з пером. Тепер зовні схожий на принца, Пітер тримався з великою гідністю.

Знизу долинав галас і чути було, як сходами бігли люди.

Насолоджуючись погонею, гавкали гончаки. От-от мали з’явитися солдати, що дерлися по сходах, переслідуючи втікачів.

— Напевно, на поверх, де ув’язнена прекрасна принцеса, ведуть інші сходи, — мовив Пітер. — Варта й солдати кинулися туди, але незабаром вони з’являться тут, щоб обшукати це крило замку. Найкращий вихід для нас — підніматися далі, поки дістанемося поверху, що над кімнатою принцеси. Як ти гадаєш?

— Нічого іншого нам і не лишається робити, — відповіла Сіра Шкурка. — На горі замку є вежа. Ходімо туди.

Долаючи поверх за поверхом, вони опинилися в кімнаті, яку, вочевидь, використовували як комору. Вона була захаращена різним мотлохом. Тут у безладді валялися лати, мечі, списи, поламане колесо, стільці без ніжок. Все було вкрите пилюкою, і брудне павутиння звисало із стелі.

— Тут давно нікого не було, — сказала Сіра Шкурка. — Дивись, ми залишили свої сліди на запиленій підлозі.

Пітер підійшов до вікна і глянув униз на територію замку. Прямо під вікном він побачив рів, на його протилежному березі росло велике дерево, під яким мирно спав баньїп. Місячне Сяйво пасся на галявині. Видно було зарості чагарника, в яких Пітер заховав сідло й вуздечку.

— Йди сюди, подивись. Я думаю, що вікно прекрасної принцеси якраз двома поверхами нижче під нами.

Сіра Шкурка визирнула й побачила голубі фіранки в кімнаті прекрасної принцеси, що тріпотіли на вітрі.

— Нам пощастило, — сказала вона. — Це й справді її кімната. Як же нам туди спуститися? Тут, де ми зараз, дуже небезпечно. Незабаром обшукають усі кімнати і нас спіймають. — Вона опустила руку в сумку і витягла жмут мотузки, кінець якої прив’язала до грубої крокви, на якій трималося склепіння вежі.

— Для чого це? — запитав Пітер.

— Я зроблю мотузяний зашморг, у який ти сядеш, і опущу тебе до вікна принцеси. Таким чином ти дістанешся до її покою. Вона розумна й добра. Я певна, що принцеса підкаже тобі, як визволити її. Може, вона придумає, як і мене врятувати.

— Але ж ти будеш зі мною.

— Ні, я лишаюся тут.

— Ні в якому разі, я не кину тебе саму. Хіба ти не розумієш, що незабаром сюди увірвуться солдати. Ти мій друг. Якщо тебе вб’ють, я не знаю, що зі мною буде. Знаю лише, що не зможу бути знову щасливим.

— Це єдиний вихід, — наполягала Сіра Шкурка. — Я зможу спустити тебе на мотузці, але не зможу злізти по ній сама, бо тільки-но ти дістанешся до вікна, мотузку треба забрати назад, інакше її побачать. Коли сюди увірвуться солдати, вони подумають, що мене жалюгідний злидар привів продавати на кухню для супу. Я впевнена, що вони не вб’ють мене. Вони ж не знають, що кенгуру вміють говорити, а я мовчатиму. Якщо ж ми обоє тут залишимося, тоді нас уб’ють. Потрапивши до кімнати принцеси, ти зможеш розповісти їй про нас, і вона знайде спосіб допомогти нам.

Пітер розумів, що Сіра Шкурка має рацію, але вважав зрадою кидати її сам на сам з розлюченими солдатами. Врешті-решт вона таки переконала його опуститися на мотузці до принцесиної кімнати. Хлопець переліз через підвіконня і сів у зашморг, який зав’язала Сіра Шкурка.

— Тримайся добре, — сказала вона. — Відштовхуйся од стінки, щоб не побитися об неї. Хай щастить тобі!

Пітер почав повільно спускатися. Ой, як лячно висіти так високо над деревами й ровом. Мотузка ставала довша. Його гойднуло вздовж стіни замку і вдарило об кам’яний виступ. Тримаючись руками за стінку, хлопець рухався все нижче. Глянувши вгору, він побачив Сіру Шкурку, що виглядала з вікна і стежила за ним. На душі стало легше.

Нараз під своїми ногами він побачив голубі фіранки, що погойдувалися на вітрі. Коли він порівнявся з вікном, мотузка перестала опускатися. Пітер ухопився за кам’яний виступ, підтягнувся і заліз на підвіконня. Тоді вивільнився із зашморгу, відпустив мотузку і ступив у покій.

Коли хлопець зник з очей Сірої Шкурки, вона швидко змотала мотузку, кинула її в сумку, а тоді зачинила двері й заховалася за купою коробок, накиданих у кутку кімнати. Сіра Шкурка переконувала Пітера, що їй ніщо не загрожує, але тепер, залишившись сама, злякалася собак, гавкіт яких долинав з нижніх поверхів. У цій кімнаті вона не могла показати їм, як добре вміє бігати. От якби це було в лісі! Тупіт солдатів, що підіймалися сходами, повернув її до реальності. Вона боязко причаїлася у своєму закутку.

Солдати грюкали в двері й вимагали, щоб їм відчинили. Не отримавши відповіді, висадили їх і увірвалися до кімнати з довгими списами напереваги. Собаківники ледь втримували на прив’язі двох величезних догів, які люто шкрябали по підлозі своїми страхітливими пазурами. Собаки винюхували сміття та мотлох, розкиданий по кімнаті, важко дихали, гавкали, слина текла з їхніх пащ.

— Обшукайте кімнату, — наказав капітан — огрядний чоловік з грубим неголеним обличчям. — Це остання кімната. Він має бути в ній. Скидайте цей мотлох сюди. Він десь тут ховається.

Незабаром солдати підійшли до коробок, накиданих у кутку. Вони перенесли їх туди, куди вказав капітан, і побачили Сіру Шкурку. Вона мовчала й поводилась так, що їм і на думку не спадало, що кенгуру вміють розмовляти з тими, хто розуміє й поважає дух лісу. Вона була така сама, як звичайні кенгуру, з яких готують їжу для свійських тварин і на яких люди полюють задля, як то кажуть, спортивного інтересу.

Солдати схопили Сіру Шкурку, одягли їй на шию зашморг і витягли на середину кімнати, де стояв розлючений капітан.

— Що це таке? — заволав він. — Де фермер, який привів її сюди?

— Схоже на те, що він кинув її,—