Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Якби все було так просто, — зітхнула Інга. — Мені треба порадитися з Громовицями чи майстром Хмарником.

— Але ж сьогодні грози нема, — забідкалася Іра. — Як ти до них потрапиш?

— Яблунька допоможе, — загадково усміхнулася Інга і розповіла Ірі про Македонського.

— Але ж ти й дурна, що бурштин віддала, — похитала Іра головою. — Він йому навіщо?

— Не знаю, але бачила б ти його очі. То були очі щасливої людини.

— Як собі хочеш. Але дивися, щоб потім не шкодувала, — Іра винесла свій «присуд» і вже за мить говорила про щось інше.

У вівторок Інга зіткнулася з командою Гуфі ще до початку уроків. Хляпа, він же Толик Кузь, який раніше у компанії вирізнявся хіба що похмурістю і тупим поглядом, сьогодні почувався зіркою Орфеуму.

— Шо, коза? Доскакалася? — перестрів Інгу ще в коридорі на першому поверсі. — Тут тобі смерть.

— Сам коза, — мовила Інга байдуже і спробувала обминути несподівану ранкову перешкоду на шляху до свого класу, але «перешкода» схопила її за передпліччя і боляче стиснула.

— Нікуди ти не підеш, доки не скажеш чарівне слово…

— «Відчепись, козел?»

— Ну ти в натурі наглієш!.. — Хляпа так шарпонув Інгу за руку, що та ледь не впала, і навис над нею, притискаючи до стіни.

Інга розізлилася не на жарт. Вона не могла вдарити нападника рукою, тому вгатила коліном у живіт, від чого Хляпа зігнувся і замекав. Чекати, доки він отямиться, було не варто, — й Інга чкурнула до свого класу. За хвилину пролунав дзвінок, тож Артем Денисович погнав дев’ятикласників на урок, зірвавши Хляпі акцію помсти.

Проте на перерві Хляпа вже стояв під дверима 7-Б і чемно чекав, поки з класу піде Микола Григорович.

Інга не боялася Хляпи, але зв’язуватися з дурнем зайвий раз не хотілося, тому вона вийшла з класу разом із Миколою Григоровичем. Проте Хляпа знахабнів до того, що вхопив її за руку, незважаючи на присутність директора.

— Що таке, пане Кузь? — насупив брови Микола Григорович.

— Нічого, — злісно буркнув той, але Інжиної руки не випустив.

— Хочете поспілкуватися зі мною у мене в кабінеті? — Микола Григорович грізно навис над Хляпою, але той, хоч і був переляканий, не змінив нахабної поведінки: відпускаючи Інгу, він не стримався і дав їй стусана. — Ану ходи зі мною, поганцю!

Інга не могла оговтатися від несподіванки: Хляпа зважився вдарити її у присутності директора, а це означало, що його хвороба прогресує.

Удар не був надто сильним, але Інга неабияк розсердилася. Хіба ж це вона до Хляпи чіплялася, чи, може, сипала погрозами направо і наліво?

— Так тому придуркові і треба, — мовив хтось за Інжиною спиною.

Дівчинка обернулася і побачила Богеса. Цей рудий хлопчисько з 8-А у команді Гуфі був не на головних ролях, а тому всіляко намагався задобрити старших хлопців. Це саме він «виставляв» усій компанії у ніч прориву Космотуменових примар.

— Відколи це ти у нас порозумнішав? — Інга кинула на несподіваного доброзичливця оцінюючий погляд. — Взагалі-то негарно своїх колишніх товаришів зраджувати.

— А хто зраджує? — підвищив голос Андрійко-Богес. — Вони мене кинули! Вони мене завжди використовували!..

— Чого ж ти тоді з ними водився?

— Не буду я тобі нічого розказувати, — насупився Богес і відійшов до вікна.

В інший час Інга звернула б увагу на дещо перебільшену театральність цього жесту, але сьогодні вона схильна була повірити у щось добре, тож Богесові слова її зачепили.

— Добре, Богесе… — мовила вона примирливо, бо крім того бачила, що у вчорашньому братанні Богес-Копистинець участі не брав.

— Я — Андрій! — спалахнув Богес. — Взяли собі моду людей дурними кличками називати!

— Заради Бога! Які ми чутливі стали. А як два роки Богесом за тими недоумками бігав, то нічого?

Хлопчина раптом якось принишк і замовк. Інзі стало його шкода. А що як і справді у нього прокинулася самоповага?

— Добре, Андрію, я більше не буду, — пообіцяла Інга. — Хочеш, я тобі книжку цікаву дам почитати?

— А що маєш? — пожвавішав Богес. — Я астрономічні люблю.

— Зайдеш до мене після уроків, то виберемо, — сказала Інга, відчуваючи, що робить щось не так, хоча зовні все виглядало цілком умотивованим.

Богес і справді зайшов до Інги після четвертої. Він ахав і охав, побачивши бібліотеку її батьків. Потім сидів у кріслі й уважно вичитував щось із кількох книжок, запропонованих господинею. Інга почувалася незручно, тому побігла на кухню зробити чаю. Там саме чаклувала бабуся.

— Що за гості? — спитала вона в онуки.

— Богес… тобто Андрій Копистинець, — відповіла дівчинка.

— Це, може, той, з Миколової компанії, що тобі проходу не давав?

— Ага. Та тільки він змінився… Я так думаю. Книжками цікавиться.

— А раніше читав щось?

— Навряд. У їхній банді грамотних не шанували.

— Дивно, що він так одразу змінився, — задумливо мовила бабуся, помішуючи борщ.

— Бабусю, але ж ви самі мене вчили, що треба вірити людям, — сказала Інга, розтривожена сумнівами.

— Бачиш, і ти в його щирості сумніваєшся.

— Та просто пригадався той вечір, коли вони понапивалися. Бридке було видовисько, — зітхнула Інга і понесла чай до кімнати.

Богес і далі сидів у кріслі, але Інга зауважила, що завіса із нанизаних на жилку шматочків дерева, яка затуляла прохід до сусідньої кімнати, ледь помітно погойдується. «Людям треба довіряти», — ще раз подумки, немов закляття, повторила дівчинка, подаючи гостеві чашку.

— Дякую. А у тебе є щось про планети Сонячної системи? — спитав Богес, і дівчинці знову на мить здалося, що цікавість його не дуже щира.

— Пошукаємо, — пообіцяла Інга і полізла на крісло, щоб дістатися горішніх