Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

лісок. Дівчинка перевела погляд на групу вчителів, і їй здалося, що вона помітила поруч із ними напівпрозору постать. Не встигла вона здивуватись, як раптом зі схилу стрімко скотився камінь. Що було далі, Інга і всі решта бачили по-різному. Вчителі одразу й не зрозуміли, що сталося, бо спочатку почули глухий удар, потім побачили камінь та Інару Фархадівну, яка лежала на землі. Інга ж бачила, як одна напівпрозора постать огорнула собою спину вчительки, а інша вистрілила снопом синіх іскор у камінь, що котився згори. За мить примари зникли.

Десь угорі почулися сміх і шарудіння.

Додому їхали принишклі і навіть пригнічені. Інара Фархадівна сиділа поруч із шофером. Інга дивилася на вчительку і невідступно думала про те, що та була на волосинку від загибелі, а що вже казати про важку травму чи каліцтво.

Артем Денисович похмуро мовчав, Олена Станіславівна переконувала сама себе, що нічого страшного не сталося, що камінь був не таким уже й великим, бо якби і справді був великим, то без каліцтва не обійшлося б. Вікторія Михайлівна тамувала тривогу підкреслено бадьорою розмовою. Нонна Тадеївна намагалася читати, але якість дорожного покриття не дуже сприяла такому заняттю. Решта пасажирів сиділи мовчазні й розгублені. І тільки цілком спокійний вигляд потерпілої вчительки давав підстави для оптимізму.

Винуватця не знайшли. Підозрювали Гуфі, але той клявся і божився, що нічого такого навіть не думав робити і в момент падіння каменя був на протилежному боці дороги. Олена Станіславівна допитувала його особисто, але, як і очікувалося, він у скоєному не зізнався. Як відомо, вчителі легко піддаються на умовляння. От і після розмови з Миколою Олена Станіславівна була щиро переконана, що камінь скотився сам собою. А чий зловтішний смішок пролунав у момент його падіння, так і залишилося загадкою.

Розділ 11
Неспокійні дні

Понеділок — важкий день. Після Карпат усі страшенно потомилися, а тут ще останній тиждень навчального року. Здавалося б, жодних контрольних та самостійних вже не має бути, але хто не знає наших вчителів? Контрольні сипалися на учнів оберемками по дві-три на день, і це, що й казати, втомлювало неабияк.

Інга терпляче писала всі ті нескінченні завдання. Шматочок бурштину — подарунок Нічної Громовиці зі штормового Балтійського моря — весь цей час вона носила у кишені джинсів, щиро переконана, що саме він додає їй сили пережити фінішну шкільну лихоманку без втрат і нервових зривів.

Македонський, з яким Інга раніше зустрічалася вряди-годи, вітався з нею щодня. Після бійки з Гуфі це стало для нього своєрідним ритуалом. Щоразу, побачивши дівчинку, він усміхався і кидав нібито недбало: «Привіт, мала!». Не став винятком і цей понеділок, важкий, сповнений контрольних і самостійних, день. Інга зустріла десятикласника на сходах, і ритуальне дійство повторилося.

На великій перерві Інга мимоволі стала свідком дивної розмови між Гуфі й Македонським. Вона бігла на третій поверх до бібліотеки, а хлопці стояли на горішніх сходах. Гуфі щось говорив Сашкові. Слів було не розібрати, бо галас у коридорі стояв неймовірний. Інга спробувала потихеньку наблизитися до них, але на той час Гуфі вже встиг потиснути Сашкові руку і з дуже задоволеним виглядом відійти. Македонський стояв як укопаний з похмурим виразом обличчя. Могло здатися, що Гуфі сказав йому щось дуже неприємне. Інга раптом пригадала Хмарникові слова, що зараза поширюється через потиск руки, і в одну мить усе зрозуміла: Гуфі, точніше Космотуменів суперагент, який зараз керував усіма його вчинками і словами, вирішив заразити якоюсь гидотою Сашка Майданського. А замирення після бійки — чудова нагода це зробити.

— Гуфі що, миритися приходив? — Інга підійшла до десятикласника і прямо про це запитала.

— Приходив, — не дуже чемно відповів Македонський.

— Не варто говорити зі мною таким тоном. Я ж тобі нічого поганого не зробила.

— Пробач, — буркнув Сашко. — Мені зараз дуже погано…

— А хочеш шматок бурштину? — несподівано для самої себе запропонувала Інга, якій раптом здалося, що той смоляний камінчик дуже важливий і може зарадити несподіваній Сашковій проблемі.

— А ти, певно, маєш? — з недовірою перепитав Македонський.

— Маю. Ось. — Вона видобула з кишені джинсів камінь і простягнула Сашкові.

— Ні, ти серйозно? — Македонський виглядав спантеличеним до краю. — Ти можеш мені це дати?

— Можу, — знизала плечима Інга, помічаючи, що тінь якоїсь незрозумілої печалі у Сашкових очах поступається місцем радості.

— Ні, — затнувся Сашко. — Я не можу у тебе взяти цей камінь. Він надто дорогий. Тебе батьки сваритимуть.

— А я кажу, що ти візьмеш. Мої батьки навіть не здогадуються про існування його. Можеш мені повірити.

— Але звідки ти його взяла? — не міг надивуватися Македонський, тримаючи в руках шорсткий камінчик пивного кольору.

— Мені одна людина подарувала…

— Тоді я тим більше не можу взяти, — замотав головою Сашко, рішуче повертаючи камінь Інзі.

— Ти такий впертий, немов у травні народився, — зітхнула дівчинка. — А якщо я скажу, що ця людина звеліла той бурштин передати іншій людині за певних обставин?

— Ну… Ні, ти серйозно можеш мені його дати? — все ще не міг повірити Сашко, якого роздирала боротьба між спокусою взяти подарунок і страхом перед наслідками. — Він такий великий. З нього можна зробити два медальйони і ще залишиться. Дякую.

Сашко поклав бурштин до кишені як найбільшу цінність і пішов до свого класу з високо піднятою головою.

Інга не знала, чи той камінь щось змінить і чи допоможе Сашкові протистояти космічній заразі, тому кінця уроків чекала з нетерпінням.

Іра сьогодні була зайнята розмовами з іншими фанатками серіалів про чергову, якусь особливу серію улюбленого фільму-тягучки, тож Інзі довелося самій наглядати за Гуфі. А він і справді потребував пильного нагляду, бо на перервах знову взявся вербувати колишніх компаньйонів.

— Ти чого така задумана? — запитала Іра у подружки, коли вони разом поверталися додому.

— Гуфі знову свою банду збирає, — коротко пояснила Інга.

— А