Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

Отримавши бажану книжку, Богес нарешті пішов додому. Інга, змучена сумнівами і внутрішньою боротьбою, підійшла до вікна. Рипнула хвіртка, і такий чемний досі Андрійко в одну мить змінився невпізнанно: він пожбурив книжку у кущ півонії і побіг вулицею геть. Здавалося, що лівою рукою він притримує щось заховане під сорочкою.

Інга вийшла з хати, підібрала книжку і замислилася. Чого ж він усе-таки приходив? І чи справді він порвав стосунки зі своїми друзяками? Ці два питання мучили однаково, хоча перше додавало більше тривоги. Повернувшись до кімнати, Інга насамперед перевірила, чи на місці Хмарникова стріла. Але вона зникла! Так от для чого Андрій напросився у гості, так от для чого корчив із себе героя, в душі якого прокинулася гідність! Ну стривай же, поганцю!

Інга вискочила з хати як ошпарена. Вона сіла на велосипед і вже за п’ять хвилин стукала у двері хати Копистинців. Відчинила Богесова матінка, пихата дамочка з бантом-метеликом у волоссі.

— Добрий день, — привіталася Інга. — Андрій вдома?

— Ні, він ще у школі.

— Уроки закінчуються за п’ять третя.

— Андрійко ходить на гурток юних натуралістів, — поважно мовила матуся, і в її голосі навіть тупак зміг би вловити нотки зневаги.

— А гурток художнього вишивання він уже кинув чи успішно закінчив?

— Що ти собі дозволяєш?! — підвищила голос господиня. — І куди тільки батьки дивляться?

— До побачення! — сказала Інга. — І передайте тому брехунові, хай до школи краще не з’являється.

— Що?! — Богесова мамця аж захлинулася від обурення. — Та я завтра до школи піду і все розповім твоєму класному керівникові!..

— Ага, розкажіть, нехай посміється.

Було зрозуміло, що Богес тусується зараз із давніми дружбанами і вихваляється своїм подвигом. В усьому цьому втішало тільки те, що стрілу не могли поламати. Хоча хто знає, до чого можуть додуматися ті придурки…

Інга змушена була повернутися додому. Де шукати Гуфіну банду, вона собі навіть не уявляла, бо таких місць у їхньому, хоч і невеликому містечку було багато. Важко зітхнувши, дівчинка підвела очі до неба і помітила раптом, що з півдня напливають на небесну блакить густенькі купчасті хмари.

Отже, майстер Хмарник десь поряд, і з ним можна порадитися.

У маленькому містечку непомітно злетіти у небо не так легко, як здається — спостерігачів менше, ніж у великому місті, але всі вони дуже і дуже допитливі… Щоб уникнути зайвого розголосу, Інга взяла велосипед і поїхала на околицю. У великому місті їй довелося б крутити педалі годину чи й дві, а тут цілком вистачило десяти хвилин. Кинувши велосипед у кущах при дорозі, вона стрімко шугонула у найближчу хмару. Дивовижний корабель погойдувався неподалік. Майстер Хмарник дуже зрадів несподіваній гості, але, побачивши, що та невесела, спохмурнів і сам.

— Щось сталося? — спитав він.

— Сталося, — зітхнула Інга. — Богес вашу стрілу вкрав.

— Овва! А це ж як йому вдалося?

— Та я сама, дурепа, його до хати впустила. Він таким ображеним придурився. Казав, що астрономією цікавиться, а сам книжку в кущі викинув, — сумно пояснила Інга. — Я тепер ту стрілу ніколи не знайду.

— Не треба вже так скисати. На все є рада. А стрілу я тобі допоможу повернути.

— Справді? — пожвавішала дівчинка, забувши враз про свій тягар.

— Зараз я тобі дам чарівні окуляри, — Хмарник повагом увійшов до своєї каюти і повернувся звідти за хвилину, несучи в руках звичайнісінькі на вигляд окуляри з прозорими скельцями. — Вони тобі допоможуть пропажу відшукати.

— А як?

— У цих окулярах ти зможеш побачити місця скупчення лихої енергії.

— Хочете сказати, що Гуфі зі своїми приятелями перебуває зараз десь у такому місці?

— Атож. Бо саме там його суперагент може трохи підзарядитися.

— Це все дуже добре, але як я у них стрілу заберу? Їх же п’ятеро.

— Ти що, ніколи казок не читала? Силі що протиставляють?

— Хитрість? — із сумнівом перепитала Інга. — Вважаєте мене хитрою?

— Та ж не дурною! — розвеселився Хмарник, щасливий від того, що зумів розігнати невидимі чорні хмари сумнівів.

— Послухайте, я ще хотіла запитати про ті болячки, що Космотуменів суперагент розносить. Ліки якісь від них є?

— Є, але щоб лікувати, треба знати симптоми. А багато вже заразилося?

— Двоє — напевне. Хоча ні — троє, — Інга згадала раптом про Македонського.

— Опиши-но мені хворих.

— Ну, ходила досі людина з високо піднятою головою, а тут раптом похнюпилася. Все їй нецікаво, замкнулась у собі, настрій кепський.

— О-о, то серйозна болячка. Називається космічна іпохондрія. І лікувати її треба комплексно: працею і бурштином…

— Бурштином?! — вражено перепитала Інга. — Ви сказали «бурштином»?

— А що? Розумію, що то рідкість, бо потрібен морський бурштин, а не викопний…

— А я Сашкові саме морський бурштин і дала! З Балтійського моря!..

— То це ти того Сашка мені описала? А де ж ти камінь взяла?.. Хоча — геть дурне запитання до літаючої людини. Але ти казала про трьох. Що там ще?

— Один зробився просто придурком. Чіпляється до всіх, б’ється й обзивається, а другий такий уже облесний, але мерзотник жахливий.

— Ага, маємо справу з амебою лукавства та вірусом брутальності. Ну, з цими болячками впоратися можна і без ліків. Примочки з кропиви дуже помічні.

— Так просто? — не могла повірити Інга.

— Жартую, звісно. Хоча для профілактики кропива тим поганцям не завадила б. Зараз я тобі дам ліки. Ось тут пилок матіоли для лукавого, а ось це для агресивного — пилок з липового цвіту. — Хмарник дав Інзі дві малесенькі, майже невагомі торбинки з пилком. На одній була вишита квітка матіоли, на другій — липовий цвіт. — Як дізнаєшся симптоми решти заслаблих, то я тут поблизу