Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

лайка. І я зрозумів, що поцілив не в потвору. Есха однією рукою трималася за підбите око, а іншою вимальовувала в повітрі дивні круги шаблюкою. Істота, немов зачарована, все вище і вище підіймалася в небо, віддаляючись. І через деякий час зникла за вершинами на протилежному березі озера.

Я все ще не вірив, що вдалось залишитись живим. Стара опустила зброю, але все ще трималася за підбите око.

— Вибач, Есхо! Даремне я не послухав тебе і не залишився в печері.

— Ти все більше дивуєш мене, хлопче, — сказала бабця, здається, зовсім не слухаючи. — Не знаю, як це тобі вдається, але на другого свиста сил у мене не вистачить. Я йду в печеру.

— Есхо! Есхо, зачекай! Ти сказала свист? Який ще свист? Хіба ця істота не дракон? Я думав, що зустрівся з найдревнішим.

Бабця мовчки сховалась у барлозі. Я, захеканий і збуджений, вбіг за нею.

— Ти нічого не хочеш сказати? — роздратовано зустріла стара.

— Ну, вибач ще раз, — мовив я, чомусь впевнений, що Есха хотіла почути не це.

Але бабця вже не слухала, а нервово ходила з одного кінця в інший, бурмочучи щось під ніс. Підбите око розпухло, і Есха тепер нагадувала страхітливу стару з дитячих казок.

— Де ти цього навчився? — нарешті випалила вона.

Я спантеличено завмер. Все нагадало схожу картину, але замість бабці був дивакуватий ілюзіоніст Ескалар. Запитання звучало так само: «Де ти цього навчився?» Але тоді я так і не дізнався, що зацікавило мага, та Есха стоїть зараз тут, і більше я не допущу помилки, а випитаю накінець, що ж за дивне невідоме вміння цікавить бабцю і Ескалара.

Я вперто загородив дорогу:

— Есхо! Не зійду з місця, доки не поясниш, що відбувається.

Стара зиркнула світлими очима, які наче закипіли від тривоги, недовіри і обережності:

— Хто ти? — різко запитала Есха.

Я остовпів.

— Есхо, ти ж знаєш, хто я?

— Ні, — в розпачі кинула стара. — Ти незвичайний, і це зрозуміло відтоді, як з’явився. Але твої вміння лякають, хоч я багато встигла у світі побачити.

Есха мовчки всадовила на камінь навпроти. Я дивився в її очі і боявся знову побачити в них холод і настороженість.

— Я не знаю, хлопче, хто ти!

Від цих слів стало сумно.

— Але інтуїція ніколи не підводить. Я не рятувала тебе від свиста. Коли я прибігла на твої крики, то побачила картину, від якої кров холонула в жилах, — і стара знову зиркнула з недовірою. — Востаннє прошу, скажи правду!

— Яку, Есхо? — спантеличено вигукнув я, — Хто, як не ти, врятувала мене від… від… Забув, як зветься потвора?

Стара задумалась, здається, вагалась:

— Я не знаю, хто врятував тебе від безжального крилатого вбивці, але це не я. Свист просто літав над тобою… Убив усю команду на кораблі, а тебе не зачепив. Холоднокровний хижак, що не знає милосердя і жалю, чомусь вдруге залишив тебе в живих! Чому, Айхо?

Після слів Есхи я відчув, як заворушилося волосся. Лише на мить уявив жахливу картину смерті друзів і нашого нещасного корабля, пригадав ту смертоносну потвору, що ринула з неба. Холодний піт заливав чоло, усього страшенно затрусило. Я все ще живий… все ще живий… а друзі… І ніби нізвідки почув моторошний пронизливий свист…

— Як ти, малий? — доносився здалеку голос бабці.

— Есхо, — сухими губами прошепотів я, відчувши в роті неприємний присмак.

— Я тут, хлопче, тут, — турботливо промовляла стара, витираючи чоло вогкою холодною шматкою. — Ну й налякав. Хвала небесам, колір знову повертається на твоє обличчя.

— Ти так і не договорила, що трапилось насправді. Хто ж врятував мене від свиста?

— Може, поговоримо про це пізніше? — обережно спитала стара.

— Ні, зараз!

— Схоже, Айхо, ти сам себе і врятував. Свисти не зачепили тебе ні на мертвому кораблі, ні зараз, немовби якась могутня невідома сила не дозволила крилатим вбивцям знищити тебе.

Очі округлились від здивування.

— І що ж це за сила, Есхо? — майже налякано запитав я.

— Не знаю, малий, не знаю… Я розповім одну історію, — продовжувала бабця, дивлячись у вічі, — можливо, щось проясниться.

Есха дивилася на багаття. Підкинула сухого моху, і вогонь затріщав, заіскрився, ніби привертаючи увагу. Я заглянув у грайливі язики полум’я, які вистрибували і танцювали навколо. Стало спокійніше. І я уважно, мовчки, не перебиваючи, слухав стару, яка ніби граючись, штурхала палицею у вогонь, вела розповідь.

Розділ 21

Колись дуже давно жила собі маленька дівчинка, якій не пощастило народитися в сім ї верховних жерців. Їй самій судилося стати верховною жрицею.

Все, що юна жриця могла бачити, чути, обмежувалося лише мовчазними стінами похмурого Храму Есетів. Її сирітське дитинство проходило без батьківського тепла. Виховували її чужі, байдужі до неї люди, які не шкодували, коли вона падала чи хворіла, не заспокоювали, коли боялась, не пояснювали, коли чогось не розуміла. Суворий розпорядок,