Енн Файн - Борошняні немовлята

ну.

— Звичайно, — наполягав Саймон. — Особливо підступний приспів.

— Неправда.

І оскільки її хвалькуватість лише посилилася, відколи в дитячому садочку пані Несс уперше приколола величезну Вифлеємську зірку з фольги до її светра, Гіацинт відкинула голову назад і заспівала:

— Мерщій на схід сонця, пригоди нас кличуть, Бувайте, рідненькі, все буде гаразд. Когось вабить спокій й колиска дитяча…

Аж раптом вона помітила, що фарба крапає їй у сандалю.

— От бл… ішка!

Саймон спробував хитрістю змусити її таки доспівати той, як йому здавалося, останній рядок.

— Думаю, ти навмисне сама крапнула, — сказав він. — Бо останній рядок пісні найважче заспівати правильно.

Але Гіацинт Спайсер уже зовсім втратила до нього цікавість. Вона зосередилася на своїх сандалях.

— Саймоне, відвали, — сказала вона тихенько, щоб вони обоє могли вдати, ніби він не почув.

Саймон зайшов у будинок. Обережно зачинив двері, щоб Гіацинт не почула, як він співає мамі рядки приспіву, які щойно вивчив. Мама відразу сказала, що останній рядок крутиться в неї на язиці, потім ввечері ще кілька разів це повторила, але згадати так і не змогла.

До ранку Саймон почувався як ті, кого катують крапанням води на голову.

— У мене дах їде, — сказав він матері під час сніданку. — Просто божеволію.

— Ти можеш піти мило потеревенити з Гіацинт. І вона заспіває тобі останній рядок.

Саймон так досадливо глянув на маму, що вона лише знизала плечима.

— Тоді запитай у пана Картрайта.

Запитати в пана Картрайта! Саймон закинув до рота ще трохи кукурудзяних пластівців, облизав ложку і легенько тицьнув нею борошняну малючку.

— Це все ти винна, — сказав він їй. А й справді. Якби не вона, збагнув Саймон, то він ніколи не почав би цікавитися власним батьком і всім тим, що сталося багато років тому. Якби не цей дурнуватий, нікому не потрібний розтріпаний мішок з борошном, Саймон ніколи не опинився б у такому жахливому й принизливому становищі, як сьогодні: він готовий, немов якийсь розумака, чимдуж бігти до школи, щоб там щось дізнатися.

— Вважай, бо дограєшся, — з усмішкою застерегла мама. — Лише глянь на бідолаху: собача слина, сліди від зубів, жирні плями — і все це за минулих п’ять хвилин.

— Не страшно, — відрубав Саймон. І тицьнув немовля ще раз. — Еге ж?

Борошняна крихітка не заперечила. Але коли він запихав її в ранець, то уважніше придивився і зрозумів, що в такому жахливому стані вона матиме мало шансів на черговому контрольному зважуванні. За минулих кілька днів не лише побільшало плям, а й кутики потріпалися, ще й знизу висипалося борошно.

Саймон подивився на неї поглядом, який завжди змушував пані Арнотт бігти по аспірин. Вона ж навіть ходити не вміє, як вона могла так забруднитися? От халепа!

Мама простягнула йому поліетиленовий пакет.

— На, про всяк випадок, — попередила вона, — бо обіцяли дощ.

Саймон міг би відповісти, що дощ — це не так уже й погано: помиє малючку і компенсує втрачену вагу. Але, чесно кажучи, йому було байдуже. Вся ця морока з немовлям йому вже осточортіла.

Запхавши залишки пластівців у свій і без того повний рот, він видав нерозбірливий звук, сподіваючись, що мама зуміє розтлумачити його як «па-па», а відтак схопив свої шкільні речі та борошняне немовля.

Пані Мартін непорушно стала між ним і дверима.

— До побачення, Саймоне, — багатозначно сказала вона.

Давлячись пластівцями, Саймон знову щось промимрив.

Вона не відійшла ні на крок.

— До побачення, Саймоне, — терпляче повторила вона.

Це була жовта картка.

Він стояв перед мамою, немов величезний телепень, намагаючись пережувати і проковтнути всі пластівці, що ними був напханий його рот.

Нарешті Саймон сказав:

— Па-па, мамо.

Вона нарешті всміхнулася і відпустила сина на волю. Саймон широко відчинив двері та пішов стежкою, не чекаючи, поки двері зачиняться. Дивно, думав він, що батьки та вчителі можуть роками пиляти за такі дурниці, як «дякую» і «до побачення». Він не міг собі уявити, як їм це вдається. Йому й на тиждень забракло би терпіння. Щоранку вони з мамою прокручували одну й ту саму платівку: вона вимагала, щоб він дожував і правильно попрощався. Кожнісінького ранку перед школою! А це п’ять разів на тиждень, тринадцять тижнів на триместр, три триместри на рік. І так щороку. Скільки буде разом? Щонайменше — мільйони разів. Як вона щодня це витримує? Як вона досі від люті не накинулася на нього з сікачем? Однозначно, він так не зміг би. Хоч він і вважав себе надзвичайно терплячим. Але якби йому довелося нагадувати борошняному немовляті разів зо двадцять поспіль, що двері за собою потрібно зачиняти, кран з гарячою водою закручувати і в жодному разі не розмовляти з повним ротом, то він учинив би точнісінько, як Фостер, і зафутболив би немовля в канал. Може, батько покинув їх з тієї ж причини: він, як і Саймон, майже одразу зрозумів, що ця роль йому не до снаги.

Наприкінці Вілберфорс-Роуд Саймон мимоволі почав співати:

— Когось вабить спокій й колиска дитяча… — виспівував він, коли, звернувши з вулиці, побачив Вейна Дрісколла біля канави.

— Ти що там робиш у болоті? — запитав Саймон, опанувавши себе. Він не міг повірити власним очам: нахилившись над канавою, Вейн однією рукою тримав немовля, а другою черпав болото і чекав, поки воно стече з його пальців у невеличку дірку в мішковині.

Вейн напружено і зосереджено звів брови.

— Сайме, ану потримай. Я не можу напхати багнюку через таку маленьку дірку.

Саймон присів на краю канави й узяв у Вейна його мішок з борошном.

— Можна