Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

З потоку' машин раптом вилітає на узбіччя жовтогарячий міліцейський автобус-ПАЗик, — перевертається, котиться в кювет — і далі, під лісосмугу…

На обочині гальмують кілька машин, з них плигають чоловіки, кидаються до понівеченого ПАЗа, витягають, рятують — швидко, гарячково.

Потік на Чорнобиль плине, не спиняючись.

Кілька десятків хвилин — і під лісосмугою лише покинутий нерухомий спотворений автобус, кров на металі, шкірі сидінь, на землі…

Потік машин мчить на Чорнобиль.

На стоянці у Чорнобилі.

СЕРГІЙ: Коля, он «наука»… (показує очима на високого молодого чоловіка в білій робі та шапці) Просить надійного водія. На саму АЕС. Там у них роботи «з пилопридушення»… Поїдеш? Каже, з дозою питань не буде: два рентгени гарантує… (Коля киває) Давай. А ми з Петром новим екіпажам маршрути покажемо, (набравши повітря, кричить голосно) В три шеренги — ста-а-ановсь! (дістає з польової сумки великий блокнот, розгортає його) 73-й екіпаж (дивиться на шеренгу бійців, що вишикувалась перед бронемашинами, нерівно, абияк поставленими в ряд) — Рудий Ліс-1…

Сергій у бронику з новим екіпажем — по трасі під’їздить до АЕС.

Звично лізе в кишеню, в іншу…

Вираз обличчя змінюється: спочатку здивований, потім розгублений…

СЕРГІЙ (роздратовано): Доперекладався…

ВОДІЙ: Що таке?

СЕРГІЙ: Немає респіратора, (ще раз методично обмацує кишені куртки, перебирає в своїй польовій сумці  все до самого дна)

ВОДІЙ: Як же це ви..?

СЕРГІЙ: Та так же! Доперекладався… Із куртки — в сумку, із сумки — у ватянку… А ватянка зараз у моєму бронику їде…

ВОДІЙ: Тут начеб у бардачку якісь є…

Сергій риється в приладовій панелі перед собою — у отворі «ящика для рукавичок», серед усякого добра-непотребу, що неминуче заповнює його у будь-якому транспортному засобі. Знаходить кілька респіраторів — білих «пелюсток». Точніше, колись білих — зараз вони вже сіруваті, вживані. Навіть з виразним мазком пилу один…

Оцінююче дивиться на жменю нечистих респіраторів. Одягати?

Рішуче запихає всю жменю назад до ящика.

Водій, глянувши на нього, пригальмовує — розвертатися…

СЕРГІЙ: Ти чого? Поїхали. ВПЕРЕД. На цьому маршруті рівні повинні бути невеликими — з півсотні мілірентген за годину.

Щільно стуляє рота…

…і тримає його щільно закритим, коли броник їде будмайданчиком 4-го та 5-го енергоблоків.

Голова Сергія над люком: видивляється маршрут, кидає короткі накази всередину броника. Дозиметрист вистрибує, робить заміри…

На будмайданчику, повному людей, Сергій — єдина людина без респіратора.

У мороці задраєного броника, що їде під будівлею АЕС, вздовж енергоблоків, за кермом Коля. Поруч на командирському сидінні — довгий «наука» в білому костюмі, чіпці і білій «пелюстці». В нього видовжене чисте обличчя, інтелігентні рішучі риси.

«НАУКА»: Так. Ще раз повторюю. Зараз під’їдемо під будову. Зупинишся. Я вискочу в своїх справах. П’ять хвилин. Ти спокійно чекаєш. Мотор не глушиш.

КОЛЯ (трохи ображено): І так ясно.

«НАУКА»: Стій! Тут. (набравшись рішучості, на видиху): Ну — я пішов!

КОЛЯ: Давай!

«Наука» піднімається під самий люк, зігнувшись, стає на спинку командирського крісла, відкриває люк, відкида його — і вискакує прожогом. Через триплекси видно: побіг у двері в білій високій стіні АЕС.

Коля зразу закриває люк, сідає на своє місце, важелем опускає броньову кришку на віконечко перед собою.

Темрява наглухо задраєного броника. Блимає червона сигнальна лампочка бортового рентгенометра, на панелі приладів світиться циферблат годинника.

Коля витягає ноги, відкидає голову, прикриває очі. І — хвилину? півхвилини? дві? довго! — так і сидить, нічого не роблячи.

Цокає годинник.

Блимає червона сигнальна лампочка бортового рентгенометра.

Тече час.

Нічого не відбувається.

В людину натікає доза.

Раптом Коля різко тягнеться до рентгенометра…

Вимикає його. Червона лампочка перестає блимати.

Умощується знову