Надія Біла - Крута компанія

йдете гуляти, ви мовчки дістаєтеся до зупинки, сідаєте в маршрутку. Дімка бере тебе за руку, усміхається і цілує в щоку. Але якось само виходить, що ви опиняєтеся у твоєму дворі. Він цмокає тебе в губи: «Я завтра подзвоню, Мілочко. Мені треба охолонути». І сміється, наче щиро. Ти його обіймаєш з полегшенням, і ви прощаєтеся до завтра.

Удома ти насамперед стягуєш пластикові на дотик стрінги, влізаєш у м’яку піжаму, сідаєш за стіл і, поки вмикається комп’ютер, думаєш, що абсолютно нічого не хочеш робити: ні фільми дивитися, ні лізти в чати, ні музику слухати. Зараз на землі немає жодного заняття, яке б відвернуло тебе від головного: як же ти сьогодні облажалася.

Якого хріна ти взагалі поперлася в ту квартиру, а якщо вже прийшла, то навіщо робила йому зауваження? У тебе в голові хаос. З одного боку, ти дуже хотіла, щоб це сталося, а з іншого — дуже рада, що нічого не відбулося.

Увечері ти обов’язково подзвониш Мірці. А зараз немає сил обговорювати черговий провал. Ти відкриваєш ВК. Там світиться нове повідомлення від… Сашка Сотника, і в тебе рот розкривається, очі відразу лізуть на лоба:

Привіт, моя мила сусідко Міла. Вкотре згадую руду дівчинку, яка врятувала мене з небезпечного аварійного ліфта.

Ти хихотиш, треш піжамні штанини — долоні спітніли й страшно чухаються. І перечитуєш перше речення, щоб розтягнути задоволення.

Надсилаю тобі терміновою поштою номер свого телефону. Попереджаю: якщо ти мені не подзвониш чи хоча б не напишеш, я прийду на твій п’ятий і тарабанитиму в кожну квартиру, доки тебе не знайду.

Ти вискакуєш з кімнати:

— Ма! Сашко Сотник хоче, щоб я йому подзвонила!

Він

— Чувак, ти гониш! — каже Олежик. — Чого ти з нею вулицями тиняєшся?

Дімка курить третю сигарету підряд. Вони стоять біля задніх дверей магазину. Поруч диринчать на вітрі скоби навантажувача, прибиваються до стіни обривки картонних губок, товстий обгортковий поліетилен. Усі вони немов мерзнуть разом з Дімкою.

Дімка щулиться, посувається ближче до ліхтаря над дверима. А Олежик у самій лише форменій сорочці, тонких брюках, стоїть, розпрямивши плечі. «Його, напевно, м’язи гріють», — вирішує Дімка й стежить за павутиною соляних розводів на носках чорних чобіт. Чортова зима! Улітку все було б інакше.

— Ти занадто довго чекав, Дімон. Це ж ясно як білий день, — Олежик грається коліщатком запальнички. Вона іскрить. Він навіть не курить, а лише носить її разом з ліхтариком і ножицями в робочих кишенях. — Я тобі ще тоді казав, коли ми вперше в неї тусили. Вона вже була готова, а ти тупив.

— Угу, — мукає Дімка.

— Так трахни її нарешті!

— Не можу, Олежику.

— Ну ти гониш! Чого це?

— Люблю її шо капець. Боюся.

— Блі-і-і-н! — тягне Олежик і хита головою. — Ну, я не знаю тоді. Випий віагри, — і рже.

Дімка гмикає на його незграбний жарт:

— А Карина нічого тобі про неї не розповідає? У сенсі, про нас із нею.

— Щось там розповідає. Вона стільки всього розповідає. Ну, я можу в неї спитати. Спитати, чому Міла тобі не дає?

Дімка теж пирскає, і вони разом сміються: Олег регоче товсто, а Діма — тонко.

— Може, по пиву після роботи? — питає Дімка. Курити він більше не може. Нудить уже.

— Ну, якщо повисиш ще годинку, я звалю раніше, — Олег повертається йти. — А ти сьогодні свою Мілку не пильнуєш чи що?

— Олежик, не гони, мені й без тебе хріново.

— Маєш годину, — Олег прикладає картку до дверей, — піди й трахни її, досить думати. Чекаю на звіт, — і рже, зникаючи у світлому теплі, поміж телевізорами й пральними машинами.

Батя лежить у лікарні. Уже вкотре. Дімка іноді розмірковує: рак косить людей мільйонами, навіть дітей, а деякі бухають усе життя й живуть собі спокійно.

А навколо них усі мордуються. Не те щоб Дімка бажає баті смерті, він просто іноді уявляє, як повертається додому, а його там нема. І нема ніде — ні в лікарні, ні на вулиці.

Дімка приносить йому поїсти, годує його. У тата так тремтять руки, що він не може піднести ложку до рота. Кардіограма й аналіз крові свідчать, що вчора був останній день батіного гнилого життя.

Дімка не вірить аналізам. Точніше, вони його дратують. Усі ці папірці, крапельниці й уколи повинні налякати батю близькою смертю. І щоразу мати сподівається, що колись він злякається. Дімка їй каже, що не можна бути такою наївною дурепою. Але в мами до образ імунітет — вона й гірше чула.

Дімка виходить на ґанок відділення, закурює й думає: набере зараз Мілку й покличе до себе. Але знає, що ніколи цього не зробить. Його квартира мало чим відрізняється від квартири Лисого. І останнім часом Мілка