Ілля Борщак - Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана

запорожці вміли їсти й пити. На другий день Гордієнко зі своєю дружиною станув перед Карлом XII, який прийняв їх якнайщиріше; король, що був увесь захоплений воєнним ділом, мусив цікавитись запорожцями, яких лякалися навіть турки й татари. Гордієнко привіз із собою більш як 100 московських полонених, зібраних по дорозі; королеві дякував за те, що прийшов помагати Україні і вихвалював шведських вояків. Державний секретар Гермелін відповів йому по латині, а Сольтан, особистий приятель Карла XII, слав'янознавець, негайно переклав цю промову.

Шведський король приймав кілька днів запорожців; не забув і Січі, куди послав гроші з окремим привітом, щоб його відчитали на Раді. Мазепа зі свого боку був не менше щедрим і дарував запорожцям 50000 золотих дукатів. Таким робом і провідники запорозьких козаків скористали дещо із щедрої гетьманської руки.

Гетьман підписав із запорожцями формальну умову. Мазепа склав у своїй резиденції бажану присягу; козаки у церкві в Будищах. Карло XII піддержав умову своїм зобов'язанням. Він обіцяв, що не підпише з царем миру, заки Україна і запорожці не будуть вільні на завсіди від московського панування, заки не повернуть їм давніх історичних прав і привілеїв. Крім цього, король обіцяв дбати, щоб його військо нічим не нарушувало життя мешканців цього краю.

Запорозькі посли, до яких приєднались шведські старшини, вернулися на Січ. Вони проходили попід мури Полтави, що наче острівець серед моря трималась із московською залогою серед збунтованої країни. Коли москалі побачили з-поза окопів запорожців, почали стріляти. На приказ Гордієнка сотня козаків, найкращих стрільців, наблизилась до мурів і відповіла стрілами, від яких на місці попадали деякі московські старшини.

Мазепа, користаючи з подорожі запорозьких послів, вислав до султана свого представника, щоб намовити його якомога до війни проти царя.

Новий союз гетьмана з запорожцями мав велике значення стратегічно-політичне. Моральні огляди теж грали чималу роль. Цар не міг уже у своїх демагогічно-брехливих маніфестах казати, що Мазепа потайний католик та продався полякам. Запоріжжа «захист і корінь українського простолюддя» (аsilium et radix plebis ucrainiensis) було завзятим заборолом православної церкви, козацьких вольностей і бідного селянства проти панів. Постанова козаків, які мали серед народу любов і пошану, їх вільний вибір на користь Мазепи вказували ясно, де треба шукати оборони народної справи.

Наслідки цієї події появились швидко. До гетьманського табору напливали добровольці, і за кілька днів можна було з них скласти новий полтавський полк. Селяни почали дбати за харчі для шведського війська, й ватаги партизанів творилися проти москалів, які, почуваючи довкола себе народну ворожнечу, почали поводитися як справжні вороги, що шукали скрізь серед українців прихильників Мазепи. Один чужинний генерал на московській службі Рен головно вславився цією варварською поведінкою аж до дня, коли Карло XII з запорожцями у наступі розбили його сили.

Союзники мусили піддержувати лінію безпосередньої комунікації з запорожцями на Дніпрових островах, а через них із турками та татарами. Та щоб зовсім забезпечити собі цей головний шлях, треба було здобути полтавську фортецю, де все ще сиділа московська залога. Тому Карло XII і Мазепа рішили зробити на неї наступ.

Запорожці почали копати окопи довкола Полтави. Вони були майстрами, як вести облогу. У половині травня Карло XII переніс свій головний табір в околиці тієї фортеці, яку шведська артилерія почала негайно обстрілювати. Нарешті вся українсько-шведська армія розташувалась довкола цих мурів.

Меншиков рішив покористуватися цією ситуацією, щоб одним сильним ударом знищити Січ. Він теж мав на меті моральні огляди: перелякати українську масу розгромом осередка того національного війська, що мало величезний престиж. Заохочений батуринським успіхом, він хотів доказати союзникам Мазепи, що гетьман приносить нещастя тим, що з ним єднаються.

Момент з погляду військового був сприятливий. На Січі не було війська, бо більшість козаків пішла з Мазепою тоді, як Карло XII вів облогу Полтави. Щоб перебратись на Січ, яку досі вважали недосяжною і непереможною, москалі створили дві виправи: одна поїхала човнами Дніпром, друга правим берегом ріки. Перша зайняла легко і несподівано козацьку фортецю на Кудаку, острові, де перехрещується Дніпро з Самарою. Полковник Яковлєв, комендант корпусу, складеного здебільше з піхотинців, не гаяв часу і переїхав пороги, тоді як піхота йшла вперед берегом за човнами.

18 травня Яковлєв доїхав до Камінного Затону. Він вислав до запорожців парламентаря з листом від Меншикова, владно домагаючись піддатись. Козаки, дізнавшись, з чим приходить посол, кинули його у воду. Вони не хотіли мати з царем нічого спільного.

Січовий острів можна було вважати недоступним: такою порою Дніпро, зміцнений весняними водами і розтанулими снігами, мав повні береги. Перша спроба москалів, щоб при помочі легких човнів висісти на берег, не вдалась, і більш тисячки із них потонуло у ріці. Полонені, яких запорожці піймали, згинули з їхньої руки. Чи ж ці небезпечні вороги не йшли проти козаків, щоб відібрати їм трьохсотлітню свободу?

Та так само як у Батурині, і тут зрада перемогла опір. Давній козацький полковник Галаган, що провів свою молодість на Січі, запропонував Яковлєву свої послуги. Спершу він пішов за Мазепою, але, покинувши його, хотів доказати цареві свою нову вірність якимсь славетним учинком. Він знав добре околицю, найменші шляхи, що вели на Січ, а також ненарушні звички запорожців.

Так само як Нос, що віддав Меншикову столицю гетьмана, Галаган увів москалів до середини Січі. Не було там більше як 300 козаків. Коли їх оточили, вони боролись сміливо, але Галаган обіцяв дарувати життя всім, що складуть зброю. Обіцянку свою скріпив ще й святочною присягою.

Запорожці на своє лихо повірили йому. Вони піддались, і різня почалась. Вони згинули від частоколу, сокири, мотуза, колеса, розшматовані кіньми. Вороги знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, державний скарб і прапори. Галаган як справжній ренегат, що хотів забезпечитись у своїй зраді і не лишити живим нікого із своїх давніх добродіїв, метався як навіжений. Він цькував запорожців на всіх шляхах і віднаходив їх у степових сховищах, які вони йому колись виявили і висилав до Москви спійманих, щоб їх передати досвідним рукам царських посіпак. Так прізвище Галагана, як і Носа, лишились серед українського народу ганебним спомином.

Петро зрадів, почувши новину про зруйнування Січі і писав до Меншикова: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». При цьому повідомляв генерала Апраскіна, «що полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам побажання».

12 червня московська армія