Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

про саму стійкість душі, яка закликає нас долати труднощі та знегоди, підбадьорює словами: «Чому вагаєшся? Чоловікові не личить лякатися поту!»

Але, щоб осягнути досконалості у чесноті, потрібно ще й таке: твоє життя має бути рівним, цілісним, в усьому відповідним самому собі. А це неможливо без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі. У тому, власне, й полягає найвище благо. Сягнеш його - станеш рівнею, а не прохачем богів.

«Як же,- запитаєш,- дійти до такого блага?» - Не через Пеніни чи Грецькі хребти, не через пустелі Кандавії; не доведеться рушати до Сіртів, до Сцілли й Харібди(2), хоч ти і долав усі ті перешкоди заради нікчемної прокураторської посади. Ні, дорога тут безпечна і приємна: до неї тебе спорядила сама природа. Вона дала тобі все те, що підніме тебе (хіба розгубиш ті дари) до рівня бога. А зрівняють тебе з богом не гроші: у бога нічого немає; не претекста: бог голий; не зрівняє ні слава, ні розголос, яким утішаєшся серед люду: бог нікому не знаний, чимало людей має про нього хибну думку й за це не зазнає кари; не зрівняє юрба рабів, що несуть твою лектику вулицями міста й далеко за його межами: найбільший, наймогутніший бог сам рухає всесвітом. Не ощасливить тебе ні твоя врода, ні сила: вони не встоять перед старістю. Треба шукати щось таке, що не потрапляє з дня на день під владу, якій годі опертися. Що ж це таке? Дух. Але дух піднесений, благородний, великий. Чи можна його назвати якось інше, ніж богом, що оселився у людському тілі? І такий дух може бути й у римського вершника, й у вільновідпущеника, й навіть у раба. Бо що таке римський вершник, вільновідпущеник, раб? Імена, породжені марнославством, несправедливістю. З будь-якого закутка можна спрямуватись до неба. Піднімись лишень

... і бога наслідуй

Величчю духу свого(3).

Наслідуй не золотом, не сріблом: із них не виліпиш образу, що був би подібний до бога. Прихильні до людей боги, колись давніше, були, зауваж, із глини.

Бувай здоров!

ЛИСТ XXXII

Сенека вітає свого Луцілія!

Все вивідую про тебе, розпитую у кожного, хто б не прибув із тих околиць(1),- що там поробляєш, де і з ким проводиш час. Туману на мене не напустиш: я завжди з тобою. Живи так, мовби я чув про всі твої вчинки, радше - мовби їх бачив. Запитуєш, чим я з-поміж усіх вісток про тебе найбільше вдоволений. Тим, що взагалі нічого про тебе не чую; тим, що більшість із тих, кого випитую, не знають, що робиш. У тому, власне, й рятунок: не спілкуватися з тими, хто цілком до тебе не подібний, з тими, у кого протилежні прагнення. Але я певен, що тебе вже не звернути з обраної стежки, що ти твердо стоятимеш на своєму, навіть якби звабники діяли не поодинці, а юрбами. То в чому ж річ? Боюся, бачиш, не того, що тебе хтось може змінити, а лиш того, що хтось може завадити. Адже чималої шкоди може завдати той, через кого ми гаємось. Тим паче при такій корот-котривалості життя, яке самі вкорочуємо своєю непостійністю, кожен раз починаючи жити заново, по-іншому. Подрібнюємо те життя, рвемо його на шматочки. Тож поспішай, найдорожчий Луцілію, і думай, наскільки б ти наддав кроку, якби тебе переслідував ворог, якби ти побоювався, що навздогін утікачам ось-ось пуститься вершник. Але ж так воно є насправді: за тобою - погоня. Не барися, рятуйся втечею, сягни безпечного сховку! Тоді-то й міркуй над тим, як то добре, завершивши життя ще перед смертю, безтурботно споглядати, як спливає останок твоїх днів, нічого більше не бажаючи для себе, у чийому володінні - блаженне життя, що не стане блаженнішим, хоч би скільки його продовжуй. О, нехай скоріше настане для тебе той час, коли знатимеш, що з часом ти вже не маєш нічого спільного! Той час, коли, спокійний і погідний, сповнений собою самим по вінця, ти вже зможеш не рахуватися з завтрашнім днем!.. Хочеш знати, чому люди такі жадібні майбутнього? Та тому, що ніхто не вміє належати собі!

Твої батьки назичили тобі чимало такого, чим я бажав би тобі нехтувати. Бажаючи тобі багатства, вони, по суті, багатьох робили вбогішими: що передається тобі, те мусить бути відібрано в іншого. Я ж зичу тобі, щоб ти міг володіти сам собою, щоб твоя душа, збурювана безладними помислами, врешті, заспокоїлась і, прозрівши, сподобалася сама собі; тоді, зрозумівши, що таке справжнє благо (а зрозуміти - значить оволодіти ним), щоб уже не прагнула надточувати собі життя. Так ось: лише той піднявся над усіма необхідностями, лише той покінчив з усяким слугуванням, став по-справжньому вільний, хто живе, зробивши своєму життю вінець.

Бувай здоров!

ЛИСТ ХХХIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Хочеш, аби я до цих листів, як і до попередніх, долучив деякі вислови наших великих філософів(1). Вони, скажу тобі, не дуже дбали про квітчастість: усе в їхніх творах позначене мужністю. Сам знаєш: де щось вирізняється, впадає в око, там не все рівне. Таж не подивлятимеш одного якогось дерева, якщо такої ж висоти сягнув увесь ліс. Подібними висловами сповнені вірші, сповнені й праці істориків. Тільки не думай, що всі вони - з-під Епікурового стилоса: це -- набуток спільний, але передусім - наш набуток. Але в Епікура ті вислови більше привертають увагу, бо трапляються не так часто, до того ж вони несподівані: дивуємося, зустрічаючи мужнє слово у людини, що проповідує розніженість. Так принаймні вважає більшість. Але, як на мене, то Епікур, хоч би вдягнув туніку з довгими рукавами(2),- людина мужня. Сміливість, завзяття, рішучість у війні - все це такою ж мірою властиве персам, як і високо підперезаним(3). Тож даремно жадаєш від мене якихось вибраних, часто повторюваних висловів: що в інших вибираємо, те в наших становить цілість твору. Не маємо чогось показного, не ловимо на принаду покупця, який, ступивши на поріг, знайде у крамниці хіба те, що вивішено при вході. Кожному дозволяємо добирати зразки на своє вподобання. Уяви собі, що ми захотіли виділити декілька висловів з-між багатьох інших: кому їх приписати? Зенонові чи Клеантові, Хрісіппові чи Панецієві, а може, Посідонієві?.. Ми ж не під володарем. У кожного своє право. Ну, а в них? Нехай це, приміром, сказав