Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

часом якийсь раптовий шал або спалах обурення; спокій других - від їхнього твердого переконання. Хтось од гніву падає в обійми смерті, але погідно їй назустріч розкриває обійми лише той, хто тривалий час готував себе до її приходу.

Я з багатьох причин навідуюсь до цієї дорогої для мене людини, але, зізнавсь, одна річ найбільше спонукує мене до зустрічі з ним: хочу знати, чи застану його кожен раз таким же, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Але якраз навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, наближаючись на сьомому(3) крузі до пальми. Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що в тому останньому подихові нема жодного болю, а коли б навіть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжується стражданням, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст - її не треба силою виривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поли-вйючи його потоками води, а часом - заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його,- сам погасне.

Залюбки, мій Луцілію, слухаю тих речей, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. Ну й що? - запитаю сам себе.- Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? - Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, а приймають.- «Ми самі собі,- говорив він,- вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли?.. Скажімо, щось нам грозить близькою смертю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося».- От на чиєсь життя зазіхав насильник, але насильницьку смерть випередив, приміром, заворот кишок. Коли б ми хотіли навести лад у причинах нашого страху, то з'ясували б для себе, що боїмося, по суті, не того, що є причиною страху. Нас лякає не смерть, а сама думка про неї. Адже смерть так чи інакше - завжди поблизу нас. Тим-то, якщо смерті треба боятися, то її треба боятися завжди: хіба є такий відтинок часу, коли вона не могла б завдати удару?.. Але й мені треба боятися, щоб такого от довгого листа ти не зненавидів більше, ніж саму смерть. Отож кінчатиму. А ти, щоб ніколи не лякатися смерті,- завжди про неї думай.

Бувай здоров!

ЛИСТ XXXI

Сенека вітає свого Луцілія!

Пізнаю мого Луцілія: він виявляє себе, врешті, такою людиною, якою обіцяв стати. Продовжуй іти за тим душевним поривом, який, помігши тобі кинути під ноги загальновизнане добро, провадить тебе до вдосконалення. Ні, я не вимагаю від тебе, щоб ти став чи то більшим, чи кращим, ніж ти сам намислив. Але підвалини ти заклав на вільному місці - зводь же й відповідну будівлю, аби дорівняла твоїм намірам, залучи до тієї роботи все, що ти виплекав у своїй душі.

Врешті, сягнеш мудрості тоді, коли заткнеш вуха, і то не воском, що став у пригоді Уліссові та його супутникам(1): тут потрібна щільніша замазка. Голос, якого боявся Улісс, дійсно був звабливий, але ж то не був голос загалу; а от той, якого мусиш боятися ти, долинає не з одинокого стрімчака - звучить відусіль, з усіх закутів землі. Значить, тобі потрібно оминати не одне якесь місце, де чигає підступна насолода, а всі заселені людом міста. Будь глухий передусім до тих, хто тебе любить: наміри бувають добрі, бажання - погані. Хочеш бути щасливим - проси богів, аби ні одне з тих добрих зичень не здійснилося. Бо то ж не блага, все те, чим хочуть осипати тебе твої доброзичливці. Одне благо, одне добро є джерелом і запорукою щасливого життя - це впевненість у собі. А того не осягнеш, поки не знехтуєш труднощами, поки не вважатимеш їх у числі тих речей, котрі не є ні добрими, ні поганими. Адже не буває так, щоб одне щось було то поганим, то добрим, то легким і стерпним, то здатним нагнати жах. Труднощі - не благо. То що ж таке благо? Зневага до труднощів. Засуджую тих, хто з'їдає себе у непотрібних трудах. І навпаки: хвалитиму того, хто докладає зусиль у чесному занятті; хвалитиму тим більше, чим наполегливіше він трудитиметься, чим рідше, піддаючися слабості, випускатиме з рук чепіги,- хвалитиму, підбадьорюючи: «Прекрасно! Розпростуй плечі, вдихни на повні груди і, якщо можеш, подолай той схил на одному подиху!» Труднощі - пожива благородних душ. Тому-то з усього того, що колись вимолювали для тебе твої батьки, тобі вже нічого вибирати, нічого жадати. Втім, чи не соромно було б людині, яка вже стільки осягла, все ще обтяжувати богів своїми просьбами? Та й до чого ті просьби? Ти сам себе зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо - це те, що пов'язане з чеснотами; а що пов'язане із злом, те ганебне. Як ото без домішки світла ніщо не заблищить, як ніщо не буває темним, не ввібравши в себе темряви чи якихось сутінків, як без вогню ніщо не буває гарячим, а без повітря - холодним, так усе може бути чи почесним, чи ганебним залежно від того, з чим єднається: чеснотою чи злом.

То що ж таке справжнє благо? Знання. А що таке зло? Незнання. Передбачлива, кмітлива людина, зважаючи на обставини, одне щось відкине, інше - вибере. Що відкидає, того, однак, не лякається, а що вибирає, тим не захоплюється,- якщо, зрозуміло, та людина висока й незламна. Я забороняю тобі хилитися, занепадати духом. Не уникаєш труду? Того ще мало: треба йти йому назустріч! - «А який труд,- запитаєш,- можна вважати пустим та зайвим?» - Той, до якого впрягли тебе нікчемні спонуки. Зрештою, він теж не є злом, як і той, до якого спонукало тебе щось високе. Адже йдеться