Солон - Відлуння золотого віку

у селі родивсь.

Народивсь — і тут же поле приголубило його,

І плекало, й цілувало пелюстками квіточок.

[80]   Завтра, хто любив, хай любить![413]

                                Завтра — хто ще не любив!

Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики,

Всяк упевнений: свою він нині матиме жону.

В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани;

Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому.

Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким.

А вторує — Філомела[414] в тополевім затінку.

В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль.

Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі.

Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415]

[90]   І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь?

Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб.

Так Амікли[416]: і мовчали — й домовчались: де вони?..

   Завтра, хто любив, хай любить!

                                Завтра — хто ще не любив!

Народження троянд[417]

[R 646]

[Peiper, XXII. II]

Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком

   Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день.

Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418],

   Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось.

От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я —

   Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги.

Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали,

   В тих намистинках роси й зелень городня була.

Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких,

[10]   [Барвами, скільки їх є, переливались вони.]

Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової

   Ружі, окраса окрас: Пест[419] їх ростив, і плекав.

Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках —

   Той, що загинути мав з першим же променем дня.

Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора,

   А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона.

Росяний ранок для них — один, одна у них барва,

   Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420],

Може — й запах один; лиш той розсівається в небі,

[20]   Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму.

Владарка Пафосу[421] в пурпур велить обом зодягатись —

   Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них.

Та наближались час і пора, коли, вже набряклі,

   Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі:

Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий.

   Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив.

Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла,

   Вже висуває на світ ружа голівку свою.

Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає —

[30]   І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків.

Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця,

   Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком.

Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, —

   Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони.

Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає!

   Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха.

Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі:

   Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля.

Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові,

[40]   День відкриває один і закриває — один!

Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась:

   Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар.

Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати:

   Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить.

Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, —

   Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків.

Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій:

   Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді.

Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, —

[50]   Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.

Пісня веслярів[422]

[R 388]

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Моря довкіл неозорого бог[423], на лиці просвітлівши,

Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії —

І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел.

Морю всміхається[424], з ним заодно, розпромінене небо,

І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

[10]   Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті

Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна,

Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425].

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Кавр[426] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я!

Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! —

Берег німим щоб не був[427], а мірно відлунював: гей-я!

Сон пияка

[R 30]

Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428].

   Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.

Про руїну Греції[429]

[R 447]

Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн,

   Греція впала-таки, сили розтративши всі.

Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння

   Видно; і в ньому й тепер — святість висока її.

Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький!

   Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.

Про початок і кінець любові

[R 451]

Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю,

   Сил мені бракне, але — я на той злочин іду:

Наче вогненним вістрям мене підганяє до того

   Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама.

Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду?

   Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.

Про образ уві сні

[R 674]

Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця,

   Ти цілувала мене — мов солодила мій сон.

Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, —

   Сну того, владарю снів[430], з віч моїх вік не здувай.

Епітафія Сенеці

[R 667]

Болі, турботи, труди і почесті, рівні заслугам, —

   Іншим тепер, не мені, занапащайте серця!

Бог мене кличе — усе клопітне, земне полишаю,

   Земле, де гостем я був, от і кажу — прощавай!

Тіло, одаче, прийми, плитою укрий урочисто:

   Прах-бо належить тобі, в небо — душа одлетить[431].

ЕПІГРАФІЧНА