Пауло Коельо - Адюльтер

Я була вдягнена, як абсолютно нормальна людина, що дивиться один раз у дзеркало, а подивитися наступного разу забуває. Підозру могли викликати лише темні окуляри, які я наділа в захмарений день. Либонь, дівчина за столом адміністратора помітила кілька шрамів під моїми лінзами й подумала, що я недавно зробила собі пластичну операцію.

Я пішла туди, де Маріанна читає лекції, дивуючись власному самоконтролю. Я думала, мене опанує страх і я можу зупинитися на півдорозі, але ні. Я тут і почуваюся абсолютно спокійно. Якби одного дня я захотіла написати книжку про себе, то взяла б собі за приклад Мері Шеллі та її Віктора Франкенштейна: мені хотілося вийти за межі свого рутинного й нецікавого життя, знайти для нього кращу причину й прийняти бодай один із його викликів. І в результаті перетворитися на монстра, спроможного скомпрометувати невинного й урятувати винного.

Усі на світі мають свою темну сторону. Усі хочуть випробувати свою абсолютну силу. Я читала історії про тортури та війну й зрозуміла, що ті, хто спричиняє страждання, у ту мить, коли можуть застосувати свою силу, перебувають під впливом невідомого монстра, та коли повертаються додому, то перетворюються на турботливих батьків родини, слуг батьківщини й чудових чоловіків.

Згадала, як мій хлопець попросив мене, щоб я доглянула його пуделя. Я була молода й терпіти не могла того цуценяти, мені доводилося ділити з ним увагу молодика, якого я кохала. Я хотіла, щоб усю свою любов він віддавав мені.

Того дня я вирішила помститися нерозумному звірові, з якого не було ніякої користі людям, але його пасивність будила в них любов і ласку. Я почала дошкуляти йому так, щоб не залишати слідів: прилаштувала на кінці віника булавку й підколювала його нею. Цуцик вищав, гавкав, але терпів, поки я не стомилася.

Коли прийшов мій коханий, він обняв і поцілував мене, як завжди. Подякував за турботу про його пуделя. Ми покохалися, і життя тривало, як і раніше. Цуценята не розмовляють.

Я згадала про це, ідучи до зали, де читала лекції Маріанна. Чому я на це спроможна? Тому, що на це спроможні всі. Я бачила чоловіків, палко закоханих у своїх дружин, які втрачали голову й били їх, а потім із плачем просили пробачення.

Ми незрозумілі тварини.

Але вчинити так із Маріанною за те, що вона трохи посміялася з мене на святі? Навіщо мені було опрацьовувати план, ризикувати, купуючи наркотик, і намагатися покласти його в шухляду її стола?

Це помста їй за те, що вона домоглася того, чого не домоглася я: здобула увагу й любов Жакоба.

Чи така помста має сенс? Якби так було, то в цю мить 99,99 відсотків людей змовлялися б, щоб завдати шкоди одне одному.

Але я стомилася нарікати й журитися. Бо безсонні ночі довели мене до божевілля. Бо я не хочу, щоб мене розкрили. Не хочу й далі бути цим одержимою. Бо я серйозно хвора. Бо я не одна така. Якщо Франкенштейн досі не втратив популярності, то це тому, що кожен упізнає себе у вченому та в монстрі.

Я зупиняюся. «Я серйозно хвора». Не випадає сумніватися, що це так. Мабуть, мені треба було б піти звідси негайно й знайти лікаря. Я це зроблю, але спочатку мушу домогтися мети, яку перед собою поставила, навіть якщо потім лікар повідомить поліцію (хоч він і мусить захищати мене, зберігаючи професійну таємницю, але вирішить усунути несправедливість).

Я підійшла до дверей зали, міркуючи про всі «чому?», які перелічила. Проте однаково заходжу, не вагаючись.

І зупиняюся біля дешевого столу, у якому немає жодної шухляди. Це дерев’яна дошка на кривих ніжках. На яку можна покласти кілька книжок, сумку й нічого більше.

Я мусила передбачити таку можливість. Відчуваю розчарування й полегкість водночас.

Досі мовчазні коридори знову подають ознаки життя: студенти повертаються до аудиторій. Я виходжу, не озираючись назад і не дивлячись туди, звідки вони йдуть. У кінці коридору бачу двері. Відчиняю їх і виходжу до шпиталю літніх людей, який стояв на невисокому пагорку з масивними стінами й — я в цьому переконана — опаленням, що функціонувало досконало. Я пішла туди й перед столом чергової запитала про якусь особу, що не існувала. Мене інформували, що ця особа, певно, перебуває десь-інде, Женева — місто з притулками на кожному квадратному метрі. Санітарка запропонувала здійснити для мене пошук. Я сказала, що не треба, але вона наполягала:

— Мені це неважко.

Аби більше не збурювати підозр, я погодилася. Поки вона зайнялася комп’ютером, я взяла на прилавку книжку й почала гортати її.

— Історії про дітей, — сказала санітарка, не відриваючи очей від екрана. — Наші пожильці захоплюються такою літературою.

Нічого дивного. Я навмання розгорнула сторінку.

«Мишеня дуже боялося кота. Великий маг пожалів його й перетворив на кота. Але тоді воно стало боятися собаки, і маг перетворив його на собаку.

Але тоді воно почало боятися тигра. Терплячий маг застосував своє вміння, щоб перетворити його на тигра. Але тоді воно почало боятися мисливця. І маг знову перетворив його на мишеня, сказавши:

— Ніщо з того, що я робив, тобі не допомогло, бо ти не спроможне зрозуміти, що стаєш дедалі більшим. Ліпше, якщо ти знову станеш таким, як і було».

Санітарка не змогла знайти вигаданого пацієнта. Попросила пробачення. Я подякувала їй і наготувалася вийти, але, схоже, вона була дуже рада, що має з ким поговорити.

— Ви зробили собі пластичну операцію, пані?

Пластичну операцію? А, так. Я пригадала про два маленькі пластирі, наклеєні під окулярами.

— Більшість тутешніх пацієнтів роблять собі пластичні операції. Я не радила б вам їх робити. Це порушує рівновагу між тілом і розумом. — Я не цікавилася її думкою, але вона, либонь, відчула, що на ній лежить громадянський обов’язок, і провадила: — Старість найбільше травмує тих, котрі вважають, що можуть контролювати свої роки.

Я запитала, якої вона національності. Мадярка. Зрозуміло. Швейцарці ніколи не висловлюють своєї думки, якщо їх не попросять.

Я подякувала їй за турботу й вийшла, знявши окуляри й відклеївши пластирі. Прикидатися далі було марно, мій план провалився. Кампус знову спорожнів. Тепер усі навчаються, як їм бути, як доглядати хворих, як допомагати іншим думати.

Я зробила велике коло й повернулася на те місце, де поставила свій автомобіль. Здалеку побачила психіатричну лікарню. Чи мені справді треба там бути?

— Ми всі такі? — запитала я в чоловіка, коли діти вже поснули, а ми готувалися