Люко Дашвар - На запах м’яса

ні. Усе мирно. Любові забагато. Можна відчинити двері до кімнати закоханих, поставити навпроти стілець, усістися і спостерігати – серіали відпочивають. Одного разу я навіть плакала, – Майка болобонила, сама дивувалася: хіба допоможе?

– Ну… То світлі сльози радості, – Професор махнув сухенькою долонькою, мовляв, сентиментальний відступ закінчено, переходимо до предмета іспиту.

– Радості мало! – відчайдушно видушила Майка. – Знаєте, чим така любов закінчується?

– Здогадуюсь.

– Не думаю.

Дідок ошелешено вирячився на нахабу.

– Перепрошу, Гілка, але упевнений, що здогадуюся, – відказав із натиском. – Вагітністю.

– Якби ж, – сказала Майка. – Тоді б у гуртожитку не вирувала напруга, а я б училася на підвищену стипендію.

– Не бачу зв’язку між вагітністю студенток і вашими особистими успіхами в навчанні. Якщо ви, звичайно, не приймаєте пологи в подруг за сумісництвом.

– Пологи… Це ж будь-хто міг би… Тобто я хотіла сказати – ні! Не приймаю! Тобто… Любов у нашому гуртожитку існує за іншими правилами.

Кухарчук скривив пику, зиркнув на Майку з прикрістю.

– Любов у вашому гуртожитку відрізняється від загальновідомих уявлень про кохання?

– Безумовно, – кивнула. – Поза стінами гуртожитку – як? Люди закохуються, потім одружуються, потім уже заводять спільне господарство. Так же?

– Ви не відкрили для мене нічого нового!

– А в нас усе навпаки. Спочатку двоє молодих, практично незнайомих людей раптом починають вести спільне господарство.

– Не розумію…

– Це просто! Знаєте, ідеш собі коридором, стукаєш у всі двері, питаєш сіль, чашку чи трохи кефіру. І хоч одні двері обов’язково розчахнуться. І тут з’ясовується, що в тебе є чашка, а в нього кефір. І ось ви вже сидите на одному ліжку і по черзі сьорбаєте кефір з однієї чашки. Хіба це не спільне господарство?

– Малувато, – скептично відказав професор.

– А далі – гірше! Оці чашка і кефір породжують довіру. І ось ти вже береш у нього джинси, щоби вискочити в них на лекцію, а він залишається в гуртожитку, бо йому нема в чому вийти. Віддав тобі свої улюблені штани. А ти ж… така вдячна! Повертаєшся і дозволяєш йому вдягти свій светр. І скоро твої і його речі перемішуються в одній купі. А це хіба не спільне господарство?

– Припустимо. А далі що?

– Далі ти з ним урешті знайомишся. І стосунки стають взаємовідповідальними. Як у шлюбі. І в один прекрасний день ти розумієш: він хлопець твоєї мрії. Отут і починається любов… І проблеми.

– Так у чому, власне, суть проблем? – роздратувався професор.

– Невже ви й досі не зрозуміли? – остаточно знахабніла Майка. – Ось уявіть. Ви – закоханий у мене студент. Я – закохана у вас студентка. Ми кохаємо одне одного, у нас одні джинси на двох. Одна чашка й один кефір. Але ми живемо на різних поверхах, з чужими людьми. Ми зустрічаємося біля кухні, терпляче чекаємо, поки наші сусіди дременуть із кімнати в пошуках свого кефіру… Тобто щастя… І головне – треба ж постійно бігати на інший поверх! За тими самими джинсами чи чашкою. І яке кохання те витримає?

– Але чашку можна взяти в подружки, а не в того… вашого коханого! – видав професор наукоподібну гіпотезу.

– Ось! – усміхнулася Майка. – Це і є початком кінця! Ти виявляєш слабкість! Стукаєш у найближчу кімнату, мовляв, позичте чашку. Та чомусь завжди відчиняються ті двері, за якими стоїть новий той, хто готовий поділитися з тобою чашкою, якщо ти поділишся з ним кефіром. І ось ти вже сидиш із цим новим… І ви п’єте цей небезпечний спільний кефір із цієї небезпечної спільної чашки, і раптом ти бачиш, що джинси в нього майже нові і такі кльові… І ти кажеш: мовляв, нічого, якщо я один разок у твоїх джинсах… І все по новій! Спільне господарство, знайомство, майже сім’я, кохання…

Майка замовкла, з острахом зиркнула на професора. Кухарчук задумливо втупився в купу білетів, розкладених на стільниці: може, молодість згадував.

– Пане професоре…

Кухарчук глянув на Майку з прикрістю.

– А що ж колишній…

– А що йому робити? – прошепотіла Майка. – Посидить кілька днів голодним і почне стукати у всі двері підряд.

– Мда… Реалії… – Професор зітхнув, підсунув до себе Майчину залікову книжку. – Задовільна оцінка вас…

– Задовольнить! – випалила Майка.

– А добра?

– Добра… Це… взагалі відмінно!

Вилетіла з аудиторії, усміхалася азартно, тріпала червоними косами. Одногрупники оточили Майку, випитували, що до чого.

– Робіть нещасні очі і кажіть: готувалися так відчайдушно, що й не помітили, де ділася ваша чашка. І ваш кефір, – порадила.

– Який кефір? – здивувався патлатий Кібер. – А то преподи не знають, що ми тільки пиво…

– Кібере! Пароль – кефір! І чашка, – сказала Майка, побігла нову фарбу для волосся купувати.

На другому курсі поголила голову: яскраве волосся не робило життя яскравим. Не допомагало завоювати столицю чи хоча б зрозуміти шляхи до красивого, легкого й багатого життя, що воно кричало до Майки з кожного рекламного щита: «Твоя квартира в елітній висотці чекає на тебе!», «Не забула придбати тур на Балі?!», «Нова колекція хутра! Ти – королева!», «Купи “ауді” сьогодні!». Та з усіх столичних щедрот Майці випала лише одна – право бути тут, спостерігати чужі розкоші, поки з вишу не випхали назад у Генічеськ. Майка іноді думала: мама ж тепер у Луцика, а хрущовка біля моря приносила б їй зиск, якби повернулася… Та сама лише згадка про пельмені і приморський ресторан викликала відчуття відрази і скаженого опору – нізащо!

Та й до Києва охолола. Уже не мчала з гуртожитку до нічних клубів, на вечірки чи просто погоцати під безкоштовну музику на майдані з пивом і цигаркою. Там таких розгублених – тисячі. Тирлуються в центрі, шанс свій усе вхопити намагаються. А в чому він? Ніяк збагнути не могла.

Товклася на постелі з книжками – на диво, тваринництво пахло не тільки навозом, але й чіткими знаннями. Та коли очі втомлювалися від блимання тьмяної лампи, сунула до кухні – чай, чай! Перетиналася з такими ж домувальниками, як сама.

– Гайда до нас?!

– А що у вас?

– Ромці батьки копченого вугра передали до пива.

Пиво? Пиво. Іноді вино, більше – горілка. Щоби сміятися. Щоби і тут, в обшарпаній гуртожитській кімнатці, більше схожій на пастку, – радість. Втішати себе: однаково, де збираються цікаві люди. Для розумних не важливе місце, а вони ж розумні.

…Після однієї з таких посиденьок прокинулася від гострого болю внизу живота в обіймах третьокурсника Коробова.

Коробов не з козлів.

– Майєчко… Ми з тобою… Тобі було добре?…

– Не знаю, – прошепотіла Майка, зачинилася в душовій – милила тіло, ридала, як та корова, що вона у