Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Ґоморра 📚 - Українською

Роберто Сав'яно - Ґоморра

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ґоморра" автора Роберто Сав'яно. Жанр книги: Публіцистика / Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 94
Перейти на сторінку:
цим типам життя. Ходімо звідси, а вони нехай залишаються, нехай поперерізають один одному горлянки! Яке нам у біса до того діло?!»

Його колеги роблять мені знак, щоб я забирався геть. Тієї ночі в цьому будинку на віа Фрателлі Черві вони заарештовують Арканджело Абете, його сестру Анну, Массіміліано Кафассо, Чіро Маурієлло, Дженнаро Ноттурно, колишнього кавалера спаленої Міни Верде, а також Рафаеле Ноттурно. Але найбільший улов — це лідер сепаратистів, Дженнаро Маріно МакКей. Члени родини Маріно були першочерговими мішенями їхніх ворогів. Вони підпалили маєтність Дженнаро: ресторан «Орхідея» на віа Діаконо в Секондільяно, булочну на Корсо Секондільяно, піцерію на віа П’єтро Ненні в Арцано, а також його будинок — російську «дачу» на віа Лімітане д’Арцано. На контрольованій ним території з посиленого бетону, занепалих вулиць, зруйнованих каналізаційних колодязів та рідких вуличних ліхтарів бос, що відповідав за Казе Челесті, урвав собі шматок землі і перетворив його на райський куточок. Він збудував віллу з коштовних порід дерева і посадив довкола лівійські пальми — найдорожчі.

Хтось розповідав, що коли бос їздив до Росії у справах, то закохався у дачу, куди його запросили в гості. У ті часи ніхто і ніщо не могло завадити Дженнаро Маріно спорудити собі дачу в самісінькому центрі Секондільяно як символ могутності його бізнесу, як обіцянку заможного життя його синам, котрі, якщо правильно поведуться, зможуть одного дня жити в такій самій розкоші навіть на околицях Неаполя, навіть у найдальшому закутку Середземномор’я. А тепер усе, що лишилося від цієї дачі, — це бетонний скелет та обгорілі дерев’яні балки. Карабінери вигнали брата Дженнаро, Ґаетано, з номера люкс у «Ла Чертоза», фешенебельного готелю в Масса Лубренсе. Щоб не ризикувати власною шкурою, він зачаївся в номері побіля моря. Досить незвичний спосіб усунутися від конфлікту. Коли прибули карабінери, то мажордом, чоловік, що виконував роль рук, які Ґаетано втратив у результаті вибуху гранати, поглянув їм у вічі і сказав, як нічого не було: «Ви зіпсували мені відпочинок».

Але арешти «іспанців» не зупинили кровопролиття.

27 листопада вбивають Джузеппе Бенчівенгу. 28 листопада застрелили Массімо Де Феліче, а 5 грудня настала черга Енріко Маццарелли.

Напруження створює між людьми щось на кшталт ширми. На війні не можна втрачати зосередженість погляду. Кожне обличчя, буквально кожне обличчя несе в собі якусь інформацію. Ти маєш розшифрувати її, зафіксувати своїми очима. І так, щоб ніхто не помітив. Ти маєш точно знати, до якої крамниці заходити, точно знати, що казати. Виважувати кожне слово. Перш ніж піти з кимсь на прогулянку, треба достеменно дізнатися, хто ця людина. Треба пересвідчитися більш ніж на 100 відсотків, виключити найменшу можливість того, що з тобою — пішак із шахівниці конфлікту. Бо якщо ти підійдеш до нього і почнеш розмову, то це означатиме, що ти теж ступив на цю шахівницю, на це поле бою. На війні поріг чутливості збільшується багатократно, твоє сприйняття значно загострюється, ти наче бачиш речі глибше, відчуваєш їх нюхом значно сильніше. Втім, уся ця хитра обачливість піде коту під хвіст, якщо приймається рішення вбити. І коли вороги завдають удару, то вони не надто переймаються, кого пощадити, а кого приректи на смерть. У перехопленій телефонній розмові Розаріо Фуско, здогадно — одного з районних капо сім’ї Ді Лауро, чітко відчувається напруженість, хоча він і намагається говорити зі своїм сином переконливо: «Не можна ходити з ким завгодно, з цим усе ясно, я ж тобі вже колись казав: слухай свого батька, якщо хочеш кудись піти порозважатися, якщо хочеш піти на побачення з дівчиною — нема проблем, але з хлопцями вештатися не можна, бо ми не знаємо, хто вони і чиї вони. Бо якщо вони мають до нього якийсь стосунок, а ти стоїш поруч, то вони й тебе встрелять. Тепер ясно, в чім проблема? Тож слухай татка…»

А проблема в тім, що ніхто не може дозволити собі розкоші вважати, що він — ні при чому. Недостатньо припустити, що коли ти живеш своїм власним життям і нікуди не пхаєш носа, то це автоматично захистить тебе від будь-якої небезпеки. Вже не досить сказати: «Вони убивають один одного». Під час мафіозної війни під загрозу потрапляє навіть найміцніша конструкція. Як піщана дамба, що розмивається підводною течією. Люди намагаються не висовуватися, проходити непоміченими, зменшити до мінімуму свою присутність у світі. Анонімне забарвлення, мінімум косметики, але цього — недостатньо. Астматик зачиняється в своєму домі, бо він не в змозі бігати, але потім все одно знаходить привід вийти, придумує якусь причину, бо коли ти ховаєшся вдома, то це схоже на визнання власної провини, бозна-чого ще; а понад усе — це визнання того, що тобі страшно. Жінки припиняють носити взуття на високих підборах, бо в ньому важко тікати. На війні, яку не було оголошено офіційно, яку не визнали уряди і про яку не сповіщають репортери, страх також залишається невимовленим, німим. Страх ховається у тебе під шкірою, і ти почуваєшся розпухлим, як людина, що обжерлася або обпилася дешевим вином. Цей страх не вибухає на сторінках газет, не кричить з рекламних щитів. Не видно армій загарбників, небо не хмариться бомбардувальниками. Це війна, яку відчуваєш всередині. Майже як фобію. І ти не знаєш, демонструвати свій страх, чи ховати його. Важко вирішити, чи ти перебільшуєш небезпеку, чи применшуєш. Тебе не попереджають сирени тривоги, але найсуперечливіша та найбільш дисонуюча інформація доходить першою. Кажуть, мафіозна війна точиться між бандами, що вони вбивають один одного. Але не існує чіткої межі між «вони» та рештою. Джипи з карабінерами, поліцейські блокпости та гелікоптери, що гуркочуть над головами, не додають спокою, а навпаки — через їхню присутність поле бою зморщується і зсідається, як тканина. Вони не заспокоюють. Навпаки — стискають простір, оточують тебе з усіх боків, ще сильніше обмежують твою зону захисту. Ти почуваєшся як у тісній пастці, де тепло, що його випромінює людина, щільно притиснута до тебе, стає незносним.

Я часто проїздив на своєму мопеді крізь цю зону напруження. В Секондільяно мене зазвичай обшукували разів по десять на день. Якби я мав при собі всього-на-всього складаний ножик, то і той, мабуть, проковтнув би від страху. Спочатку мене зупиняла поліція, потім карабінери, інколи — фінансова поліція, а опісля — люди Ді Лауро та вартові «іспанців». І всі — з однаковим владним виглядом, однаковими механічними жестами та однаковими фразами. Правоохоронці вдивлялися в моє водійське посвідчення, потім обшукували мене, а вартові мафії спочатку обшукували, а

1 ... 27 28 29 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ґоморра"