Роберто Сав'яно - Ґоморра

потім ставили безліч запитань, прислухаючись до найменших зачіпок та «скануючи» брехню. У розпал конфлікту вартові обшукували кожного, встромляли голови в кожне авто, звіряючи з каталогом пам’яті кожне обличчя, перевіряли, чи не озброєний ти. Спочатку приїздили мопеди, пронизуючи тебе наскрізь своїм вищанням, потім з’являлися мотоциклісти і, нарешті, автомобілі.

Санітари «швидкої допомоги» писали скаргу за скаргою: перш ніж надати комусь допомогу — кому завгодно, не тільки людям з вогнепальними ранами, а й, наприклад, маленькій бабці, що зламала ногу, чи жертві серцевого нападу, — їм доводилося виходити з фургона, зазнавати обшуку, щоб вартові пересвідчилися, що перед ними — справжня «швидка допомога», а не авто зі схованою зброєю, кілерами чи втікачами. На війні між кланами Каморри не буває Червоного Хреста, його не визнають сторони конфлікту; не підписували вони і Женевської конвенції. Вразливими є навіть непозначені авто, в яких їздять карабінери. Коли якихось поліцейських у цивільному переплутали з конкурентами, їхню машину обстріляли, поранивши кількох людей. Кілька днів по тому в казармах з’явився якийсь хлопчина з маленькою валізкою, де лежала його спідня білизна. Він точно знав, що робити під час арешту. Він негайно у всьому зізнався, можливо, через те, що покарання від своїх за стрілянину по карабінерах було б набагато суворішим за тюрму. Або, скоріш за все, клан, пообіцявши належну винагороду та оплату послуг адвоката, змусив його здатися, щоб уникнути початку особистої ворожнечі між людьми в уніформі та каморристами. Опинившись в казармі, хлопець без вагання заявив: «Мені здалося, що то — «іспанці», тому я й вистрелив».

Сьомого грудня мене знову розбудив нічний телефонний дзвінок. То мій приятель-фотограф подзвонив сказати про бліцкриґ. І не просто бліцкриґ, а Бліцкриґ. З великої літери. Якого місцеві та загальнонаціональні політики вимагали від правоохоронців у відповідь на ворожнечу між кланами.

Тисяча поліцейських оточили Секондільяно. Великий район, чиє прізвисько Третій світ, каже само за себе, як і напис-графіті при в’їзді на головну вулицю: «Третій світ: в’їзд заборонено». Це — не лише поліцейська операція. Це ще й масштабна операція масмедіа, і невдовзі до Скампії, Міано, Пішіноли, Сан-П’єтро-а-Патієрно та до Секондільяно вторгнуться групи телевізійників та журналістів. Після двадцяти років мовчанки Каморра знову ожила. Але брак безперервної прискіпливої уваги означає, що інструменти аналізу залишилися застарілими, древніми і неповороткими, наче мозок, який тільки-но починає прокидатися після двадцяти років сплячки. Наче йому і досі доводиться мати справу з Каморрою Рафаеле Кутоло та логікою мафії, яка підривала на автошляхах бомби, щоб убити суддю чи прокурора. Нині все змінилося, за винятком очей спостерігачів, хоч якими б досвідченими вони не були. Серед заарештованих — Чіро Ді Лауро, один із синів боса. Подейкують, що він — бухгалтер клану. Карабінери ламають двері, обшукують усіх і націлюють гвинтівки на малих дітей. Краєм ока мені вдалося побачити поліцейського, що кричить на хлопчика, який наставив на нього ножа:

— Кинь його! Кинь, кажу тобі! Негайно!

Хлопчик кидає ножа. Поліцейський ударом ноги відбиває його убік, і коли ніж відскакує від плінтуса, то його лезо клацає і ховається в руків’я. Це — пластмасовий іграшковий ніж. Ніж черепашок-ніндзя. Тим часом інші поліцейські здійснюють обшук, скрізь нишпорять і фотографують. У десятках багатоквартирних будинків руйнують стіни, ламають бетонні конструкції, під якими в сходових колодязях знаходять тайники з наркотиками. Зносять ворота, що відгороджують цілі ділянки вулиць, а за тими воротами — комори для зберігання наркотиків.

Сотні жінок висипають на вулиці. Вони підпалюють сміттєві баки та кидають у поліцейські авто всілякі предмети. Їхніх синів, племінників та сусідів заарештовують. Заарештовують їхніх роботодавців. Та не лише злочинну солідарність відчуваю я в їхніх обличчях, лайливих словах та стегнах, обтягнутих спортивними штанами так туго, що, здається, вони ось-ось луснуть. Для більшості мешканців Секондільяно наркоринок забезпечує засоби існування, хоч якими б мізерними вони не були. Єдині, хто багатіє, хто пожинає захмарні прибутки, — це бізнесмени, що належать до клану. Решта ж, хто працює на збуті, збереженні чи забезпечує охорону, отримають лишень звичайні зарплати, хоча ризикують бути заарештованими і потрапити за ґрати на місяці чи навіть роки. На обличчях жінок — маски лютої ненависті. Ненависті з присмаком кислоти шлункового соку. Ненависті, спрямованої на захист їхньої території та на звинувачення тих, хто завжди вважав цей район неіснуючим, загубленим місцем, про яке слід забути.

Ця гігантська операція правоохоронців здається неприродною, показною, раптовою; дійством, яке організували лише після численних смертей, тільки після того, як замучили і спалили в авто місцеву дівчину. Для жінок «Третього світу» ця операція — як знущання. Поліція з бульдозерами з’явилася не для того, щоб змінити стан речей, а щоб просто здійснити арешти та повалити стіни. Наче хтось зненацька змінив категорії тлумачення і заявив, що дотепер ви жили зовсім не так, як треба. Жінки й без цього прекрасно знають, що тут усе — не так, як треба, і вони не хочуть, щоби їм про це нагадували гелікоптери та бронемашини, бо до тих пір ця неправильність була основною формою їхнього життя, їхнім способом виживання. Більше того, після цього катаклізму, який лише ускладнить їхнє життя, ніхто й пальцем не поворухне, щоб покращити ситуацію. І тому ці жінки ревно захищають забуття, ізольованість та своє неправильне життя, проганяючи тих, хто раптом усвідомив існування цього темного боку реальності.

А журналісти сидять у засідці в своїх авто. Їм не хочеться потрапляти під гарячу руку карабінерам; вони почнуть репортаж про бліцкриґ тоді, коли він скінчиться. Результат операції — п’ятдесят три особи в наручниках. Наймолодшому — дев’ятнадцять. Усі вони зростали в Неапольському Ренесансі, в новому політичному вимірі кінця 1990-х років, покликаному змінити долі людей. Усі вони знають, що слід робити, коли карабінери надівають на них наручники і «пакують» до тюремного автофургона: треба зателефонувати тому чи іншому адвокату і чекати, коли двадцять восьмого числа їхнім матерям чи дружинам доставлять платню та продуктові набори від клану. Найбільше непокояться батьки неповнолітніх синів: яку роль їм призначать цього разу? Але самі вони не мають права голосу в цій справі.

Після бліцкриґу у війні кланів не настає очікуваного перемир’я. Вісімнадцятого грудня за стойкою бару «грохнули» Паскуале Ґалассо, однофамільця одного з найвпливовіших босів 90-х. Двадцятого грудня в піцерії убивають Вінченцо Іоріо. Двадцять четвертого числа вбивають Джузеппе Пеццеллу, тридцяти чотирьох років. Він намагається сховатися в барі, але кілер розряджає в нього всю обійму. На Різдво — перерва. Гармати війни замовкають. Ворогуючі сторони здійснюють реорганізацію, намагаються ввести хоч якісь правила, придумати тактику та стратегію в цьому найбезладнішому з