Роберто Сав'яно - Ґоморра

На війні не можна підтримувати сердечні стосунки та все те, що може стати слабкою ланкою. Емоційне потрясіння, яке переживають молоді хлопці, що стають робітниками клану, чітко простежується в телефонних розмовах, перехоплених карабінерами. Наприклад, у розмові Франческо Венози зі своєю подружкою Анною. Роздруківку цієї розмови було включено в ордер на арешт, виданий антимафіозною прокуратурою Неаполя у лютому 2006 року. То був останній дзвінок перед зміною телефонного номера, перед тим, як Франческо втік до Лаціо. Спочатку він посилає смс своєму братові, попереджаючи, щоб той не виходив на вулицю, бо за ним полюють убивці:

— Привіт, любий брате. В жодному разі нікуди не виходь, зрозумів?

Потім Франческо має повідомити свою дівчину, що йому треба їхати, пояснює складнощі, що трапляються в житті людини, яка є членом Системи:

— Мені зараз вісімнадцять… ці типи не жартують… якщо треба, вони викинуть тебе геть… або уб’ють тебе, Анно!

Але Анна — дівчина вперта. Їй хотілося б стати карабінером, щоб змінити власне життя і змусити Франческо змінити своє. Він і не думає докоряти Анні за її плани, але вважає, що сам він вже надто старий, щоб круто міняти своє життя.

Франческо: «Кажу тобі, я радий за тебе… Але моє життя — зовсім інше… І я не збираюся його змінювати».

Анна: «Браво! Разюче!.. Що ж, залишайся таким, яким ти є!»

Франческо: «Анно, Анно, не кажи так…»

Анна: «Але ж тобі тільки вісімнадцять, і все іще легко можна змінити… Чому ти вже здався? Скажи…»

Франческо: «Я не змінюватиму своє життя, ні за що у світі».

Анна: «Зрозуміло, тобі подобається бути тим, ким ти є».

Франческо: «Ні, Анно, не подобається. Бо наразі нам непереливки, і ми маємо відновити втрачену повагу… Раніше, коли ми з’являлися в районі, люди не насмілювалися глянути нам в обличчя… а тепер вони ходять з високо піднятими головами».

Для Франческо, який примкнув до сепаратистів-«іспанців», найгірше приниження — це коли ніхто не відчуває побожного страху перед твоєю силою та впливом. Вони зазнали стількох втрат, що тепер усі в районі ставляться до них як до групи жалюгідних убивць, невдах-каморристів. А це — просто нестерпно. Він має якось відреагувати, навіть ціною власного життя. Анна намагається зупинити хлопця, дати йому зрозуміти, що для нього ще не все втрачено.

Анна: «Не треба тобі вв’язуватися в цю халепу, ти міг би пристойно жити…»

Франческо: «Ні, я не збираюся змінювати своє життя».

Цей молодий сепаратист боїться, що Ді Лауро полюватимуть на неї, але заспокоює її, що має багато дівчат, і тому ніхто не асоціюватиме її саме з ним. Але потім у ньому прокидається закоханий романтик, і хлопець зізнається, що вона в нього одна:

— Колись я зустрічався з кільканадцятьма жінками, але зараз ти у мене одна…

Анна відразу ж забуває про можливу помсту мафії і, як і всяка дівчина на її місці, тільки й думає, що про останні слова, почуті від Франческо. «Хотілося б тобі вірити», — відповідає вона.

Війна триває. 24 листопада 2004 року пострілом в обличчя убивають Сальваторе Аббінанте. Він — племінник Рафаеле Аббінанте, одного з керівників, людини Марано. Це — територія сім’ї Нуволетта. Для того щоб стати вагомими гравцями на ринку Секондільяно, Марано перемістили багато своїх членів разом з їхніми сім’ями до району Монтероза, а здогадного лідера цієї мафіозної групи, Рафаеле Аббінанте, «вмонтували» в самісінький центр Секондільяно. Він був однією з найбільш харизматичних постатей в Іспанії, де «тримав» регіон Коста-дель-Соль. 1997 року під час великої операції було захоплено 2500 кілограмів гашишу, 1020 пігулок екстазі та 1500 кілограмів кокаїну. Представники влади довели, що неаполітанські картелі сімей Аббінанте і Нуволетта контролювали майже всю торгівлю синтетичними наркотиками в Ісїіани та Італії. Після убивства Сальваторе Аббінанте виникли побоювання, що втрутяться люди Нуволетти і що Коза Ностра теж скаже своє слово стосовно ворожнечі в Секондільяно. Але не сталося нічого. Принаймні нічого насильницького. Нуволетти відкрили свої кордони втеклим сепаратистам; і саме з цього приводу Коза Ностра в Кампанії висловила критику стосовно війни, яку розв’язав Козімо. 25 листопада бойовики Ді Лауро вбили Антоніо Еспозіто в його продуктовому магазині. Коли я приїхав на місце убивства, його тіло й досі лежало серед пляшок з водою та пакетів з молоком. Двоє людей підняли його за куртку та ноги і поклали до металевого контейнера. Коли покійницький фургон поїхав, у магазині з’явилася жінка. Вона почала підбирати пакети та пляшки з підлоги і витирати з них бризки крові. Карабінери їй не заважали. Балістичні дані, відбитки пальців та інші речові докази вже зібрали і всю інформацію вже записали в нікому не потрібному реєстрі. Ця жінка працювала цілу ніч, приводячи до ладу магазин, наче прибирання могло якимось чином скасувати те, що тут сталося, наче повернення пакетів з молоком на полиці та упорядкування кульків з м’ясними нарізками було в змозі обмежити тягар смерті лише отими кількома хвилинами, впродовж яких була влаштована засідка.

А тим часом у Скампії поширилася чутка, що Козімо Ді Лауро пропонує 150 тисяч євро за інформацію про місцеперебування Дженнаро Маріно МакКея. Досить велика винагорода, але не надто вже й велика для такої чималенької економічної імперії, як Система Секондільяно. То був хитрий розрахунок: не переоцінити ворога в очах публіки. Але ніхто не клюнув на цю наживку. Зате першою з’являється поліція. Всі лідери сепаратистів, які ще не покинули цей район, зібралися на тринадцятому поверсі будівлі на віа Фрателлі Черві. Раніше, вживаючи заходів безпеки, вони вже захистили сходи броньованою плитою, а на вході встановили металеві двері. Поліція оточує будинок. Те, що було встановлено для захисту «іспанців» від неминучого нападу ворогів, тепер прирікає їх безпорадно сидіти і чекати, а тим часом металева решітка зрізається болгаркою, а залізні двері вибиваються. Чекаючи неминучого арешту, «іспанці» викидають у вікно рюкзак з автоматом, кілька пістолетів та гранат. Автомат, упавши додолу, робить одиночний постріл. Куля злегка зачіпає шию одного поліцейського, немов погладивши його по потилиці. І без того заведений, він підстрибує, рясно пітніє — і його вражає неконтрольований страх. Померти від кулі, випущеної автоматом, що впав з тринадцятого поверху, — про такий сценарій ніхто й подумати не міг. Знаходячись на межі безумства, поліцейський починає говорити сам з собою, всіх ображає, лається і безладно вимахує руками, наче відганяючи від обличчя комарів: «Боягузи мерзотні, донощики! Самі не змогли сюди пробитися, так нас натомість послали! Нас використовують, ми рятуємо