Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

виконане — рух на дільниці Краків — Закопане припинено на 8–10 годин.

А було так. Овсій узяв із собою трьох хлопців. Біля моста зняв вартового, «замінував» міст в радіусі 200 метрів консервними банками, набитими… землею. Натягнув дроти. Все, як насправді. Метек прибіг на ближній полустанок і до обхідника:

— Дзвони німцям! Вбито вартового, міст замінований.

Гітлерівці наполохалися, заметушились. Поки знайшли саперів, поки прийшла дрезина, поки розпакували банки з «вибухівкою», ешелон з німецькими танками простояв на запасній колії.

Де не можна було силою, брали хитрістю…

… Розпогодилося — і ми залишили гостинний хутір Явоже.

«ПАУЛЬ З БУХЕНВАЛЬДА»

Різко похолодало. Мокрий сніг. Пронизливий вітер. На схилі гори ми вирили землянки. Наносили хвої, сіна — от і готові зимові квартири.

Першим поздоровив нас із новосіллям сусід справа — командир партизанського загону Армії крайової поручник Герард Возніця — Гардий. Під Козлувкою їх база. А ми — під Явожем. Вірніше, над ним.

В Явоже залишився наш боєць — із військовополонених — Андрій. Добре володіє польською і німецькою мовами. Тадек умовив місцеву вдовицю, і вона «заради спільної справи» про людське око вийшла за Андрія заміж. Справили весілля. Хата «молодих» стала нашою явочною квартирою. «Женихові» (так в загоні прозвали Андрія) наказали в табір не з'являтися.

— Товаришу капітан!

Розкриваю очі — Андрій. По обличчю бачу: трапилося щось важливе.

— Чому порушив наказ?

— Вночі з'явилося двоє — чоловік і жінка. Чоловік розмовляє по-німецькому. Жінка — перекладає. Питають вас. Просять переправити їх у загін.

Сон як рукою зняло. З двома бійцями спускаюся в Явоже.

Гості снідали. Вдовиця старалася — мало не всі запаси виставила на стіл. Рослий чолов'яга смачно уминав смаженю. Років 35–40. Обличчя рішуче. На лобі — глибокий багряний шрам. Одягнений пристойно. Жінка значно молодша. Побачивши нас, здригнулася, притулилася до свого супутника. На пальці блиснула обручка.

— З ким маю честь? Я представник радянського командування.

Чоловік підвівся.

— Товажиш совєцький, — зраділа пані, — то добже, бардзо добже. Пауль не розуме по-польську, ні по-російську. Пауль єст комуніст.

Із її плутаної розповіді на польсько-російському суржику я взнав таке.

Пауль Штумпф — в'язень № 13378 — багато років знаходився в Бухенвальді. Пройшов усі кола пекла: дорогу смерті, каменоломню, камеру-одиночку в бункері. Був «співаючою конякою» (тебе запрягають у великий залізний коток або у віз, навантажений кам'яними брилами — тягни бігцем і співай, доки є сили; замовкнеш, упадеш — смерть).

У 1943 році, як німця, перевели в табірну канцелярію. Налагодив зв'язок з інтернаціональним підпіллям. Багатьох приречених врятував од смерті.

Трапилось так, що начальник Пауля одержав нове призначення — в Освєнцім. Узяв із собою в'язня № 13378. Цінував за почерк і акуратність.

— В Освєнцімі, — закінчила розповідь паненка з обручкою, — ми зустрілися. Допомогли одне одному втекти. Я люблю його.

Магда, так звали нашу гостю, ще додала: в Пауля дуже важливе повідомлення для радянського командування.

— Кажи, — звернулася вона до Пауля по-німецькому.

Незворушне обличчя його пожвавішало.

— Я, — заявив він, — бачив Тельмана. Знаю, де він зараз. Вождя німецьких робітників можна врятувати.

— Але ж, — здивувався я, — було офіційне повідомлення в німецьких газетах: Тельман загинув наприкінці серпня під час нальоту американської авіації.

Магда переклала. Пауль розреготався:

— Звичайна провокація наці, розрахована на простачків. Гітлер боїться, а в нинішніх умовах особливо, будь-яких спроб врятувати, визволити Тельмана. Тому й придумав версію з нальотом.

— Його тримають, — карбував далі Пауль, — в одиночних камерах десять років не для фізичного знищення. Вбитий Тельман — рано чи пізно стане прапором нової Німеччини. Зломлений — її ганьбою.

— Що ви пропонуєте?

— Я знаю, де його тримають у суворій ізоляції, без імені, просто під номером. У мене є план, як його врятувати.

— Як?

— Цього я не можу сказати, навіть вам. Переправте мене через фронт в Радянський Союз.

Я задавав нові й нові питання, щоб переконатися в правдивості Пауля.

Радість переповнювала груди: Тельман живий, Тельмана можна врятувати. Пригадався шкільний мітинг у Веселому після підпалу рейхстагу. Того ж дня ми дізналися про арешт Ернста Тельмана. Палаючі очі хлоп'ят, стиснуті кулаки: Рот фронт!

— Гаразд, — відповів я Паулю, — зв'яжемося з командуванням. До відповіді — ви наші гості.

В таборі нас уже чекав Гардий. Я коротко виклав йому зміст розмови з Паулем. Гість Гардому чомусь не сподобався.

— Не вірю швабу!

— Він наш товариш.

— Це ще треба довести…

Гардий залишив нас, а через годину повернувся в супроводі довгов'язого блондина, який також побував у Бухенвальді. Пауль зрадів «камраду». На всі запитання відповідав докладно, із знанням таких деталей, які можуть бути відомими лише людині звідти.

Я вийшов провести Гардого і блондина.

— Ну, як?

— Був він, був у таборі. Мені навіть обличчя його здається знайомим. І ці поперечні шрами на лобі. Де я його бачив?

Гардий наполягав:

— Не поспішайте. Єзус Марія, тільки не поспішайте запитувати командування. Треба перевірити.

Саме перед цим ми одержали таку радіограму:

«Голос. Попереджаємо, що гестапо засилає в партизанські загони і розвідгруии своїх агентів, переодягнених у цивільний одяг або під виглядом радянських військовополонених. Будьте обережні. Павлов».

Невже Пауль і Магда провокатори? Не може бути! Тримаються дуже природно. Але чому Пауль так не подобається Гардому?

Пауль і Магда просиділи весь день у землянці. Увечері я запросив їх до себе повечеряти. Метек, як було домовлено, прошмигнув у землянку гостей і сховався під нарами Пауля. Повернулися гості напідпитку. Зразу ж заснули. Задрімав і Метек. Прокинувся від сердитих голосів. Магда пошепки розпікала Пауля. Той відповідав… польською мовою.

Ранком ми «гостей» арештували. Прибіг Гардий:

— Віддай їх нам, капітане. У мене на провокаторів нюх. Люблю з ними розмовляти.

Спочатку наші «гості» обурювалися, повторювали свої легенди. Першою зізналася Магда. Так, — агенти гестапо. Пройшли школу. Заслані, щоб розвідати місцезнаходження групи капітана Михайлова.

На очних ставках сварилися, топили один одного, на щось сподіваючись.

Пауль дійсно був у Бухенвальді й в Освенцімі, але не в'язнем, а наглядачем. І по-сумісництву — «підсадною качкою» в польському блоці. Згодом із польського барака в бункер переводили всіх, кого заносив у свій список Пауль.

Переводили і його в той же бункер, в окрему кімнату. Пауль полюбляв жити поруч із своєю жертвою. Вночі він виходив із кімнати, відмикав камеру і заходив до вчорашнього «пшиятеля» по бараку в есесівській формі. Акуратно вішав мундир і по-звірячому знущався з в'язня. Йому подобалося спостерігати повільну, тяжку смерть, тривалу агонію.

Магду Пауль зустрів у табірному домі розпусти для есесівців.

У вільний від «занять» час Магда теж ставала