Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

— Дивитися вгору, носа не відвертати… Так. Ну-бо сядь.

У маленькій кімнаті було кілька стільців. Сашка опустилася на найближчий, дерев’яний, котрий стояв з небезпечно відставленою ніжкою.

— Ти відчуваєш, як змінюєшся зсередини? — неголосно запитав Портнов.

Сашка кивнула.

— Це правильно. Так і мусить бути. Будь-яка зміна — зору, слуху, пам’яті — не повинна тебе непокоїти. Зараз я дам тобі ще одну книжку — збірник практичних завдань… Так-так, попрацюєш, спина не переломиться. Здавати мені будеш по п’ять вправ щотижня. Виконувати їх треба подумки, тільки подумки, одну за одною, без помилок. Я перевірятиму, Самохіна, дуже ретельно, а якщо ти халтуритимеш, як учора, — ризикуєш залишитися інвалідом на все життя, своє життя, а не моє… Зрозуміло?

Грюкнули у двері. До кінця Сашчиного часу залишалося ще п’ять хвилин, тому вона здивувалася, хто б це міг бути.

Це був Костя. Схвильований, здається, до втрати інстинкту самозбереження.

— Олеже Борисовичу… Там… у чергової телефон… Самохіну до телефону, міжміський дзвінок, мати запитує…

Сашка обімліла. Перевела погляд на Портнова. Він зсунув окуляри нижче, на кінчик носа, подивився на Костю, і той трішки присів під його поглядом.

— Мати ж дзвонить… Я подумав… Може, трапилося щось…

— Заняття скінчено, — озвався Портнов крижаним тоном. — Самохіна, візьміть книжку.

Він витяг із шухляди грубенький підручник, дуже яскравий, червоний. На обкладинці Сашка побачила знайомий візерунок із кубиків.

Ні про що не думаючи, а тільки про те, що могло трапитися в мами, Сашка взяла книжку. Спохопившись на порозі, попрощалася з Портновим — уривчастим кивком. Вийшла в коридор. Костя широко крокував попереду, майже біг.

— Давай швидше… Чергова обіцяла почекати… Взагалі, це телефон службовий, розумієш…

Сашка не слухала його.

Ось хол із величезною кінною статуєю. Оце скляна будочка вахтера; он тітонька в синьому халаті, ото пластмасова чорна слухавка, що лежить окремо від телефону, он і кучерявий спіральний дріт…

Сашка схопила слухавку. Приклала до вуха, почула тишу. Мама чекала. Сашка, безпорадна, озирнулася на Костю. Той вихопив слухавку в неї з рук і закричав чомусь дуже голосно, на весь хол:

— Вона зараз підійде! У неї все нормально, вона добре вчиться, у нашому гуртожитку тепло!

Сашка почула мамин голос, змінений проводами й відстанями. Мама щось говорила Кості, швидко, лунко й нервово.

— Ні! — крикнув Костя. — Вона… ну, трішки захрипла… Ви знаєте, здається, її не хочуть відпускати з занять, розумієте, у нас зараз індивідуальні… У вас щось трапилося? Ви можете передати мені, а я…

Мама знову заговорила. Її голос напружено дзвенів. Тоді Сашка ступила вперед і вихопила в Кості слухавку.

— Мамо, що там у тебе? Що в тебе? Що сталося?!

— Саню, Санечко, це ти?! Чому ти не дзвонила? Ці твої телеграми… Я місяць не чула твого голосу! Чому ти не дзвонила, гадюка ти така?!

— То в тебе все гаразд? — запитала Сашка розгублено.

— Ні! Бо ти не дзвониш! Валентин божеволіє теж… Ніяк додзвонитися не можу… Ти здорова? Що ти їла? У вас холодно? Чого цей хлопець каже, що ти захрипла?

Костя стояв перед Сашкою. Вахтерка стривожено переводила погляд з одного на другого.

— Я не захрипла, — сказала Сашка, намагаючись не плакати. — Усе гаразд.

* * *

Портнов перехопив її біля чорного ходу. Це було проти його правил: зазвичай, зустрівшись зі своїм студентом у коридорі, він холодно кивав — не більше.

— Ходім-но зі мною, Самохіна.

— У мене секція з настільного тенісу.

— Щойно мова повернулася — відразу брехати?

Сашка потупила погляд. У секцію вона так і не записалася — не до того було.

— Я думав, ти мовчатимеш іще місяців зо два, — пробурмотів Портнов. — Хоча… Ходімо-ходімо, треба показати тебе декому.

Сашка скорилася. Вони спустилися в підвал, пройшли повз замкнений о цій порі вхід до їдальні, потому зійшли ще нижче. У цій частині інституту Сашка ніколи не бувала.

— Мого колегу звуть Миколою Валерійовичем, — сказав Портнов. — Він іще працюватиме з вами на старших курсах… я сподіваюся.

Вони пройшли широким коридором повз ряд коричневих, оббитих дерматином дверей. Перед однією з них, із табличкою «Приймальня», Портнов зупинився. Відчинив без стуку, зазирнув. Кивнув комусь. Запросив увійти Сашку.

Це справді була приймальня, як Сашка її собі й уявляла. Великий стіл, шафи-стелажі, телефон-селектор, канцелярське приладдя. Молода жінка — секретарка? — на обертовому стільці.

Сашка ще й досі важко дихала, вії в неї злиплися в стрілки. З одного боку, вона відчувала приголомшливу полегкість. З другого — свою провину перед мамою. І з третього — а був ще й третій бік — глухе роздратування та образу на Портнова.

— Микола Валерійович вільний?

Секретарка кивнула, натисла якусь кнопку, прошелестіла:

— Миколо Валерійовичу, до вас Олег Борисович… — і поглядом вказала на чорні двері, оббиті цього разу вже шкірою.

Портнов увійшов, ведучи Сашку перед собою, як шахтар вагонетку. Сашка вийшла на середину просторого кабінету без вікон і зупинилася.

За великим столом, перед ввімкненою настільною лампою сидів чоловік із темно-сірим, аж попелястим обличчям. Довге сиве волосся торкалося пліч. Гладенько виголене підборіддя було таким гострим, що здавалось, якщо він зробить незграбний рух, то здатен порізати собі груди. Крім того, він був горбатий. Чорний піджак відстовбурчувався на зігнутій спині.

— Коленько, я хочу, щоб ти подивився, — без передмов почав Портнов. — Просто про всяк випадок.

Чоловік за столом підвівся. Повів плечима, начебто розправляючи затерплу спину. Вийшов із-за столу, зупинився перед Сашкою; та завмерла, мов жабеня перед чаплею.

У горбаня були сірі очі майже без зіниць. Крихітні чорні крапки, ніби макові зернятка, в центрі величезних і сизих, ніби грозова хмара, райдужних оболонок.

— Самохіна Олександра. — Почав було він низьким, трішки глухуватим голосом, і додав: — Сімнадцять років. Ет, де мої сімнадцять…

Він засукав лівий рукав, вивільнив браслет на зап’ясті — це не був годинник, як спочатку здалося Сашці. Це була опукла металева блямба на шкіряному ремінці. Миттєвий відблиск, який ударив Сашці межи очі, змусив її замружитися.

— Самохіна, — повторив горбань, і Сашці здалося, що його голос ледь здригнувся. — Дівчинко, погуляйте, будь ласка, в приймальні п’ять хвилин.

Сашка вийшла. Секретарка, нітрохи не ховаючись, плела на спицях щось рожеве, з пухнастим ворсом. Сашка мовчки сіла на шкіряний диванчик під вікном.

Ще недавно вона, напевне, щось би сказала секретарці. Означила б свою присутність простими словами, схожими на габаритні вогні: я тут тому-то, для того-то, піду тоді-то…

Довга мовчанка, вперше порушена якихось півгодини тому, змінила її вдачу серйозніше, ніж можна було очікувати. Чи справа не тільки в мовчанні?

Портнов вийшов не за п’ять, а за п’ятнадцять