Елізабет Костова - Викрадачі

Та найбільше вражало, що всюди, де тільки можна, розкладені малюнки, акварелі, листівки з репродукціями картин. Стіни завішані, напевно, власними роботами Роберта: малюнками олівцем, вугіллям — часом одна й та сама модель знов і знов, — етюдами рук, ніг, носів і безкінечних долонь. Я гадала, що його кімната виявиться храмом сучасного мистецтва, повним кубів, ламаних ліній, репродукцій Мондріана.[43] Зовсім ні — звичайна робоча кімната. Він стояв і спостерігав за мною. Я достатньо розуміла в живописі, щоб побачити: його роботи приголомшуючі, технічно досконалі й водночас повні життя, таємниці, руху.

— Я намагаюсь вивчати тіло, — сказав він розсудливо. — Мені й досі важко дається малюнок. Решта мене не бентежить.

— Ви пишете у традиційній манері, — здивувалась я.

— Так, — коротко відповів він. — Насправді мені байдуже, що там за напрямки. Повірте, цих нісенітниць мені вистачає на заняттях.

— Але мені здалося… ну, там, у барі, коли ви розповідали про всіх великих сучасних художників… мені здалося, що ви в захваті від них.

Він кинув на мене якийсь незрозумілий погляд.

— Не сподівався, що це справить на вас саме таке враження.

Ми стояли й дивились один на одного. В кімнаті висіла суцільна тиша, таке відчуття спорожнілого куточка під час «мертвого сезону» — і це в серці заклопотаного нічного великого міста. А ми, здається, були десь на Марсі, й нікого навколо. Іще — відчуття таємниці, немов ми грали в хованки й нікому не було відомо, де ж ми є. Майнула коротка думка про матір, яка зараз давно вже спить на своєму широкому ліжку, де колись спав і батько, в ногах у неї кицька; вхідні двері дбайливо замкнені на ключ і двічі перевірені, а в кухні на першому поверсі, під спальнею, цокає настінний годинник. Я обернулася до Роберта Олівера.

— То що ж вас таки захоплює?

— Відверто? — Піднялись його важкі брови. — Виснажлива праця.

— Ви малюєте, мов янгол. — Це вирвалося в мене, але так могла б сказати матуся, а цього я й бажала.

Раптом у нього з’явився задоволений вигляд — він не очікував від мене добрих слів.

— Критики нечасто так кажуть. Насправді вони взагалі ніколи так не кажуть.

— Після всього, що ви розповіли, мене зовсім не тягне на факультет мистецтв, — зауважила я. Він не запросив мене сісти, тому я ще раз обійшла кімнату, розглядаючи його малюнки. — Напевно, ви й олією пишете?

— Так, звичайно, але то на заняттях. Як на мене, живопис — це найголовніше. — Він прибрав зі столу два чи три аркуші. — Оце етюди з моделі, які ми робили в студії. Для великої картини олією на полотні. Мені довелось помарудитись із цим завданням. Цей чоловік, модель, для мене виявився дуже нелегкою справою. Він вже старий, чесно кажучи, але вражає: високий, з гривою сивого волосся, м’язи — мов канати; втім, потроху вже провисають. Хочете випити?

— Дякую, ні. — Я вже сама собі дивувалася: чого, власне, я очікувала від цієї зустрічі? Чи не час мені збиратися додому? Було вже так пізно, що я змушена буду взяти таксі, аби не наражатися на небезпеку, коли опинюсь на своїй вулиці у Брукліні. А на це підуть усі гроші, які вдалося заощадити цього тижня. Може, у Роберта є власний банк, і він такого не розуміє? Мені також було незрозуміло, куди поділася моя гордість. Роберт Олівер, напевно, дбав тільки про себе й про свій живопис, а я йому сподобалася лише як уважний слухач — принаймні, спочатку. Це підказувала мені інтуїція, гостра інтуїція, яка розвивається у дівчат щодо хлопців, у жінок щодо чоловіків.

— Я вже краще піду. Мені потрібно буде спіймати таксі, аби їхати додому.

Він стояв переді мною, посеред своєї неохайної кімнати без вікон, показний, а в той же час зніяковілий, вразливий. Руки безвольно повисли. Щоб подивитися мені в обличчя, він змушений був нахилитись.

— Перш ніж ви підете — можна, я вас поцілую?

Я була приголомшена — не так його бажанням поцілувати мене, як тим, що він спитав про це, та ще й так невміло. Мені раптом стало шкода цього чоловіка, який зовнішністю нагадував завойовника-гуна, але так несміло просив мене про… Я зробила крок уперед і поклала руки йому на плечі, міцні й надійні, плечі бика, трударя, сповнені впевненості в собі. Зблизька його обличчя розпливлося у мене перед очима, тільки мінилися кольорами очі. І тоді він доторкнувся своїми рішучими губами до моїх губ. Губи в нього були такі само, як і плечі — теплі, сильні, але невпевнені. Він, здається, якусь мить чекав на мою відповідь, доки я знов не зглянулася на нього й не поцілувала його сама.

Раптом він схопив мене в обійми — я вперше не побачила, а відчула, який він великий, міцний та високий — і, мало не відірвавши мене від підлоги, почав цілувати мене з несамовитою пристрастю. Врешті-решт виявилося, що зовсім він не боязкий. Схоже, він просто не розумів, як можна не бути собою. Я відчула, що його особистість, його впевненість захопили мене всю, мов спалах блискавки — а я ж завжди була такою нерішучою, завжди вагалась і щохвилини розмірковувала! Я почувалася так, немов випила зілля, не здогадуючись, що зілля взагалі існують. Крапля за краплею весь той чарівний трунок ударив мені в голову, розлився грудьми, заколов у ногах. Мені кортіло відкинутися — не з переляку! — й знову подивитись у його очі. Скоріше то було здивування, що хтось може виявитися одразу й таким складним і таким простим за суттю. Рука Роберта ковзнула нижче талії і притисла мене тісніше до нього — він так притискав мене, як діти притискають до себе пакунок з давно жаданим подарунком. Відірвав мене таки від підлоги й буквально тримав у своїх руках.

Я очікувала, що після цього клацне замок у дверях спальні, я відчую запах і дотик простирадл, які потребували прання, й подумаю, чи не лежала тут нещодавно якась під Робертом, а він перериє шухляди тумбочки в пошуках презервативів (саме тоді піднялася перша хвиля паніки у зв’язку з епідемією СНІДу), і я віддамся йому, одразу й з острахом, і з жагою. Натомість він поцілував мене ще раз і поставив на підлогу, притискаючи легенько до свого светра.

— Яка ж ти красива!

Стояв, погладжуючи моє волосся. Незграбно взяв мою голову в свої долоні й поцілував у лоб. То був такий ніжний дотик,