Елізабет Костова - Викрадачі

ж, я їх помітив, — категорично заявив він. — У вас гарні роботи. Що ви збираєтесь робити далі?

Я помовчала, розгублено дивлячись на нього.

— І сама не знаю, — вимовила я нарешті. — Я й до Нью-Йорку приїхала, щоб це з’ясувати. У Мічигані мені не було чим дихати, там я не спілкувалася з жодним іншим художником. — Тільки сказавши це, я зрозуміла, що він навіть не розпитав мене, звідки я приїхала, й мені нічого не розповів про своє походження.

— Хіба справжній художник здатен працювати лише у певних місцях? Невже потрібно спілкуватися з іншими художниками, аби писати гарні картини?

Це зачепило мій гонор, і я відповіла майже з ворожістю, що взагалі мені не притаманно.

— Звісно ні, якщо ви не помиляєтеся в оцінці моїх робіт.

Він, здається, уперше цілком зосередився на мені. Повернувся у мій бік, поставив ногу в своєму незвичайному черевику — судячи з ледь помітної плями, тому самому, який я забруднила, — на обніжок мого дзиґлика. Навколо очей зібралися зморшки, які виділялися на молодому обличчі, а широкий рот скривився у засмученій посмішці.

— А я вас розлютив не на жарт, — у голосі його чувся подив.

Я випрямилась і сьорбнула «Гіннеса».

— Так і є. Я багато працювала одна, навіть коли поряд не було художників-студентів, з якими можна посидіти й побазікати в модному барі.

Сама не розумію, що тоді найшло на мене. Зазвичай я була надто сором’язливою, щоб отак кидатися на людей. Можливо, це спричинили бульбашки у пиві, може, його довгий монолог, а може те, що його увагу привернула моя маленька вихватка, бо коли я уважно слухала його, він і уваги на мене майже не звертав. Тепер я відчувала, що Роберт пильно мене роздивляється: яке в мене волосся, ластовиння, які груди, ще й те, що я ледь сягаю його плеча. Він усміхався до мене, й теплий погляд його очей, навколо яких залягли передчасні зморшки, припав мені до серця. Зараз або ніколи, вирішила я. Або я зараз заволодію його увагою й триматиму її далі, або іншої такої нагоди може не трапитись. А тоді він загубиться десь у величезному місті, й більше я ніколи його не побачу, а йому компанії не бракує, у нього ж десятки товаришів на факультеті мистецтв. Його тіло з міцними стегнами, з довгими ногами в екстравагантних брюках (того вечора на ньому були твідові штани в рубчик, витерті на колінах, — напевно, з секонд-хенду) нахилилось у мій бік, але ж будь-якої миті він міг утратити інтерес та й повернутися до свого кухля пива.

Я накинулася на Роберта, дивлячись йому прямо у вічі.

— Як же ви насмілилися прийти до моєї оселі, роздивлятися мої роботи, а мені навіть нічого не сказати? Принаймні можна було сказати, що вам вони не подобаються!

Усмішка зникла з його обличчя, в очах з’явилося благання. Коли він дивився прямо на мене зблизька, я помітила, що на лобі також вистачає зморщок.

— Пробачте.

Брови в нього так високо піднялися від здивування: чим він викликав моє незадоволення? — що я почувалася так, немов вдарила песика. Навіть не вірилося, що всього кілька хвилин тому він так упевнено читав мені лекцію про сучасних художників.

— У мене не було можливості навчатися на факультеті мистецтв, — вела я далі. — Працюю в редакції десять годин на день, а це дуже одноманітна робота. Після того я повертаюся додому й там малюю або пишу олією. — Ну, не зовсім так усе було: працювала я лише вісім годин, а поверталася додому почасту виснажена. Дивилась новини й комедійні серіали на маленькому телевізорі, який багато років тому отримала в спадок від двоюрідної тітки, розмовляла по телефону зі знайомими, читала, а то й просто лежала в ступорі на своєму ліжку. — А наступного ранку я прокидаюсь і знов іду працювати. У вихідні мені часом щастить потрапити до музею або посидіти з мольбертом у парку, а якщо надворі негода, то я залишаюся вдома й малюю. Позаздрити можна! І це вважається життям художника? — В останнє запитання я вклала більше сарказму, ніж збиралася, навіть сама злякалась. Це було моє єдине побачення за багато-багато місяців, якщо це взагалі можна вважати побаченням, а я докоряла Роберту все палкіше.

— Пробачте, — повторив він. — Повинен сказати, що все це справляє враження.

Він подивився на свою руку, яка лежала на краєчку стійки, й на мою, що обіймала кухоль «Гіннесу». Ми сиділи й дивились один на одного, все довше — таке собі змагання, хто першим відведе очі. Очі Роберта під густими бровами… можливо, мене притягав саме їх колір. Неначе я ніколи раніше не бачила очей будь-кого іншого! Здавалося, що я зможу відвести свої, якщо знайду назву для кольору його очей, для відтінку тих іскорок, що спалахували в їх глибині. Нарешті він поворухнувся.

— І що ми робитимемо далі?

— Добре, — сказала я й злякалася власної хоробрості, тому що в душі розуміла — знала — це розмовляю не я, чинити так мене надихає Робертова присутність і те, як він на мене дивиться. — Добре. Гадаю, що саме настав час вам запросити мене до себе — подивитися на ваші гравюри.

Він розсміявся. Очі освітилися, а великий, потворний, чуттєвий рот широко розкрився від сміху. Він ляснув себе по коліну.

— Точно! Будь ласка, ходімо зараз до мене. Якщо не заперечуєте, я покажу вам свої гравюри.

29 жовтня 1877

Mon cher oncle!

Сьогодні вранці ми одержали Вашого листа й з великою приємністю чекаємо Вас на обід. Ласкаво просимо! Татусь сподівається, що Ви прийдете раніше й візьмете із собою всі нотатки, щоб ми почитали їх разом.

Вибачте, поспішаю. Ваша небога

Беатриса де Клерваль

Розділ 15

Кейт

Роберт мешкав у західній частині Ґрініч-віліджу, в найманій квартирі, разом з двома іншими студентами — коли ми прийшли, їх не було вдома. Двері до їх спалень були розчинені, по підлозі розкидані одяг, книжки — немов у гуртожитку. У неприбраній вітальні висіла репродукція Поллока,[42] в кухні стояла на столі пляшка бренді, а в раковині повно немитих тарілок. Роберт провів мене до своєї спальні, де теж усе було догори ногами. Ліжко, зрозуміло, було не застелене, по підлозі розкидана брудна білизна, проте два светри акуратно повішені на спинку стільця. Книжки лежали високими стосами — деякі французькою мовою, що справило на мене неабияке враження, — книги з мистецтвознавства, можливо, й романи. Я спитала Роберта про книги, він пояснив, що його мати — француженка, вона