Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

затріскотів Коров’єв. — Забудькуватість, забудькуватість, і перевтома, і підвищений кров’яний тиск, любий наш друже Никаноре Йвановичу! Я сам забудькуватий до жаху. Якось за чаркою я розповім вам кілька фактів із моєї біографії, ви обрегочетесь!

— І коли ж Лиходєєв їде до Ялти?!

— Та він вже поїхав, поїхав! — заверещав перекладач. — Він, знаєте, вже котить! Він вже чорт зна де! — тут перекладач замахав руками як вітряк крилами.

Никанор Іванович заявив, що йому треба особисто побачити іноземця, та при цьому дістав од перекладача відмову: ніяк неможливо. Зайнятий. Дресує кота.

— Кота, як хочете, можу показати, — запропонував Коров’єв.

Від цього, своєю чергою, відмовився Никанор Іванович, а перекладач зразу ж зробив голові несподівану, але доволі цікаву пропозицію.

Зважаючи на те, що пан Волянд нізащо не бажає жити в готелі, а жити він звик просторо, то от чи не здасть житлотовариство на тиждень, доки триватимуть гастролі Волянда в Москві, йому всю квартиру, тобто разом із кімнатами небіжчика?

— Воно ж йому байдуже, небіжчикові, — пошепки сипів Коров’єв, — йому тепер, самі погодьтеся, Никаноре Івановичу, квартира ця ні до чого?

Никанор Іванович з деяким ваганням заперечив, що, мовляв, іноземцям належить жити в «Метрополі», а ніяк не на приватних квартирах.

— Кажу ж вам, вередливий, як чорт зна що! — зашепотів Коров’єв. — Ну не бажає! Не любить він готелів! Он де вони мені сидять, ті інтуристи! — інтимно побідкався Коров’єв, тицькаючи пальцем у свою жилаву шию. — Вірите, усю душу вимотали! Приїде… й або нашпигунить, як останній сучий син, або ж привередами усі нерви повисотує: і те йому не так, і це не так!.. А вашому товариству, Никаноре Івановичу, найповніша вигода й очевидний профіт. А за ціну він не дбатиме. — Коров’єв озирнувся, а потім шепнув на вухо голові: — Мільйонер!

Пропозиція перекладача містила ясний практичний глузд, пропозиція була дуже солідною, та щось напрочуд несолідне було й в манері перекладача говорити, і в його вбранні, й у цьому мерзенному, ні на що не придатному пенсне. Внаслідок цього щось неясне гнітило душу голови, й усе-таки він вирішив пристати на пропозицію. Річ у тім, що в житлотоваристві був, на жаль, пречималий дефіцит. До осені треба було закупляти нафту до парового опалення, а на яке купило — хтозна. А з інтуристовими грішми, хіба що, можна було б викрутитися. Та діловий та обачливий Никанор Іванович заявив, що йому перш за все доведеться узгодити це питання з інтуристівським бюром.

— Розумію, — скрикнув Коров’єв. — Як це без узгодження! Обов’язково! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно узгоджуйте[163]. А щодо грошей не стидайтеся, — пошепки додав він, тягнучи голову до передпокою до телефону, — з кого ж іще брати, як не з нього! Якби ви бачили, яку він має віллу в Ніцці! Та наступним літом, як поїдете за кордон[164], спеціяльно заїжджайте подивитись — ахнете!

Справа з інтуристівським бюром залагодилася телефоном з надзвичайною, що вразило голову, швидкістю. Виявилося, що там вже знають про намір пана Волянда жити в приватній квартирі Лиходєєва й проти цього нітрохи не заперечують.

— От і чудово! — верещав Коров’єв.

Трохи ошелешений його тріскотнею, голова заявив, що житлове товариство погоджується здати на тиждень квартиру № 50 артистові Волянду з оплатою по… — Никанор Іванович зам’явся дещо й сказав:

— По п’ятсот рублів на день.

Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Злодійкувато підмигнувши в бік спальні, звідки було чути м’які стрибки тяжкого кота, він просичав:

— За тиждень це, отже, виходить три з половиною тисячі?

Никанор Іванович подумав, що він додасть до цього: «Ну й обжирайло ж ви, Никаноре Івановичу!» — та Коров’єв сказав зовсім інше:

— Та хіба ж це сума? Просіть п’ять, він дасть.

Розгублено всміхнувшись, Никанор Іванович і сам не помітив, як опинився край письмового столу покійника, де Коров’єв з несамовитою швидкістю й спритністю начеркав у двох примірниках контракт. Відтак він злітав із ним до спальні й повернувся, причому обидва примірники виявились розгонисто підписані іноземцем. Підписав контракт і голова. Тут Коров’єв попросив розписочку на п’ять…

— Літерами, літерами, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів… — і з словами, що якось не пасували до серйозної справи: — Айн, цвай, драй! — виклав голові п’ять новесеньких банківських пачок.

Відбулося підраховування, пересипуване жартами й приповідками Коров’єва на взір «грошик лік любить», «своє очко — глядко» та іншого такого ж.

Перелічивши гроші, голова одержав від Коров’єва пашпорт іноземця для тимчасової прописки, уклав його, і контракт, і гроші до портфеля і, якось не стримавшись, сором’язливо попросив контрамарочку[165].

— Про що мова! — заревів Коров’єв. — Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять?

Ошелешений голова пояснив, що контрамарок йому потрібно лише двійко, йому й Пелагії Антонівні, його дружині.

Коров’єв відразу вихопив записника й хвацько виписав Никанорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач лівою рукою проворно всучив Никанорові Івановичу, а правою вклав до другої руки голови грубу хрустку пачку. Зиркнувши на неї оком, Никанор Іванович густо почервонів і став її відштовхувати від себе.

— Цього не можна… — белькотів він.

— І слухати не стану, — зашепотів до самого вуха його Коров’єв, — у нас не можна, а в іноземців можна. Ви його образите, Никаноре Івановичу, а це негоже. Ви трудилися…

— Суворо карається, — тихо-претихо прошепотів голова й озирнувся.

— А де ж свідки? — прошепотів до другого вуха Коров’єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?

І тут сталося, як твердив згодом голова, диво: пачка сама залізла йому до портфеля. А потім голова, якийсь охлялий і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок бурхав у його голові. Тут крутилася й ця вілла в Ніцці, і дресований кіт, і думка про те, що свідків і справді не було, й що Пелагія Антонівна зрадіє з контрамарки. Це були безладні думки, але загалом приємні. А проте десь якась голочка на самому дні душі поколювала голову. Це була голочка занепокоєння. А поза тим, ось тут на сходах голову, немов грець, вразила думка: «А як же оце потрапив до кабінету перекладач, коли на дверях була печать? І як він, Никанор Іванович, про це не запитав?» Якийсь час голова, неначе баран, глипав на східці, потім вирішив наплювати на все й не мучити себе хитромудрим питанням…

Щойно голова залишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:

— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він ошуст і пройда. Чи не можна зробити так, щоб він більше не приходив?

— Мессіре, вам досить лиш це наказати!.. — озвався звідкілясь Коров’єв, але не