Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні, — стривожено вигукнув Іван.

— Ну добре. Тільки не напружуйте мозку. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він втече!

— О ні, — впевнено заперечив Стравинський, — він ніде не втече, ручуся вам. І пам’ятайте, що тут в нас вам усіма засобами допоможуть, а без цього у вас нічого не вийде. Ви мене чуєте? — раптом пройнятливо запитав Стравинський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Узявши їх у свої, він довго, просто дивлячись у вічі Іванові, повторював — Вам тут допоможуть… ви чуєте мене? Вам тут допоможуть… вам тут допоможуть… Вам прийде полегша. Тут тихо, спокійно… Вам тут допоможуть…

Іван Миколайович зненацька позіхнув, вираз обличчя його злагіднішав.

— Так, так, — тихо сказав він.

— Ну от і славно! — за своїм звичаєм завершив бесіду Стравинський і підвівся. — До побачення! — він потиснув руку Іванові і, вже виходячи, повернувся до того, що був із борідкою, і сказав: — Так, а кисень спробуйте… і ванни.

За кілька секунд перед Іваном не було ні Стравинського, ні почту. За ґратами у вікні, проти полуденного сонця, пишався радісний весняний бір на другому березі, а ближче виблискувала річка.

Розділ 9

Коров’євські штучки

Никанора Івановича Босого, голову житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій вулиці в Москві[161], де мешкав покійний Берліоз, пообсідали страшенні клопоти, починаючи від минулої ночі з середи на четвер.

Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала до будинку комісія, в якій брав участь Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза й разом із ним попрямувала до квартири № 50.

Там було проведено опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої покоївки, ні легковажного Степана Богдановича того часу в квартирі не було. Комісія оголосила Никанорові Івановичу, що рукописи покійною будуть нею узяті до впорядкування, що житлоплоща покійного, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня і їдальня), переходять під оруду житлотовариства, а речі небіжчика підлягають зберіганню на вказаній житлоплощі аж до зголошення спадкоємців.

Вістка про загибель Берліоза розбіглася по всьому будинкові з якоюсь дивовижною швидкістю, і з сьомої години ранку в четвер до Босого стали телефонувати, а згодом і власною особою з’являтися із заявами, в яких містилися претенсії на житлоплощу покійного. Протягом двох годин Никанор Іванович прийняв таких заяв тридцять дві штуки.

У них містилися благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на нестерпну тісноту та неспромогу жити в одній квартирі з бандитами. Посеред іншого вражав своєю мальовничою силою опис викрадення пельменів, укладених впрост до кишені піджака, в квартирі № 31, були ще дві обіцянки заподіяти собі смерть і одне визнання таємної вагітности.

Никанора Івановича викликали до передпокою його квартири, брали за рукав, щось шепотіли, підморгували й обіцяли віддячити.

Мука ця тривала до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік із своєї квартири до приміщення правління біля воріт, та як зуздрів він, що й там на нього чигають, втік і звідти. Якось відбившись від тих, що гонилися, наступаючи йому на п’яти, через асфальтове подвір’я, Никанор Іванович сховався у шостому під’їзді й піднявся на п’ятий поверх, де й містилася оця погана квартира № 50.

Відсапнувшись на підійсті, опасистий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще раз і ще раз і став бурчати й тихо лаятися. Але й тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу увірвався, й він, діставши з кишені в’язку дублікатів ключів, що належали правлінню, владною рукою відчинив двері й зайшов.

— Агов, служнице! — прокричав Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня чи що? Тебе немає?

Ніхто не озвався.

Тоді Никанор Іванович звільнив двері кабінету від печаті, витяг з портфеля складаного метра й ступив до кабінету. Ступити він ступив, але зупинився в заскоченні у дверях і аж стрепенувся.

За столом покійного сидів невідомий, худющий і довгий громадянин у картатому спінджачку, в жокейському картузику і в пенсне… ну, словом кажучи, той самий.

— Ви хто такий будете, громадянине? — сполошено запитав Никанор Іванович.

— Ба! Никанор Іванович, — заверещав брязкучим тенором несподіваний громадянин і, скочивши, привітав голову силоміцним та несподіваним рукостисканням. Вітання це аж ніяк не втішило Никанора Івановича.

— Я вибачаюся, — промовив він підозріло, — ви хто такий будете? Ви — особа офіційна?

— Ех, Никаноре Івановичу! — задушевно вигукнув невідомий. — Що таке офіційна особа чи неофіційна? Усе це залежить від того, з якої точки зору дивитися на предмет. Усе це, Никаноре Івановичу, умовне й хитке. Сьогодні я неофіційна особа, а завтра, дивись, офіційна! А буває й назворіт, та ще й як буває![162]

Міркування це ані якою мірою не вдоволило голову домоуправління. Будучи природою своєю взагалі підозріливою людиною, він дійшов висновку, що громадянин, який патякає перед ним, — особа саме неофіційна, а може статися, й гуляща.

— Та хто ви такий будете? Як вас на прізвище? — щораз суворіше запитував голова й навіть став наступати на невідомого.

— На прізвище я, — нітрохи не знітившись від суворости, обізвався громадянин, — ну, скажімо, Коров’єв. Та чи не бажаєте закусити, Никаноре Івановичу? Без церемоній! Га?

— Я вибачаюся, — вже обурюючись, промовив Никанор Іванович, — які тут закуски! (Слід зізнатися, хоча воно й прикро, що Никанор Іванович був вдачею своєю дещо грубиянистий.) — На половині небіжчика сидіти не дозволяється! Ви що тут робите?

— Та ви присядьте, Никаноре Йвановичу, — нітрохи не гублячись, верещав громадянин і став вихлятися, пропонуючи голові крісло.

Геть розлютившись, Никанор Іванович відкинув крісло й заверещав:

— Та хто ви такий?

— Я, з ласки вашої, стою перекладачем при особі іноземця, який має резиденцію у цій квартирі, — відрекомендувався той, хто назвав себе Коров’євим, і цокнув підбором рудого нечищеного черевика.

Никанор Іванович розтулив рота. Наявність якогось іноземця, та ще й з перекладачем, у цій квартирі стала йому цілковитим сюрпризом, і він зажадав пояснень.

Перекладач охоче пояснив. Іноземний артист пан Волянд був люб’язно запрошений директором Вар’єте Степаном Богдановичем Лиходєєвим замешкати на час своїх гастролей, приблизно тиждень, у нього в квартирі, про що він ще вчора написав Никанорові Івановичу з проханням прописати іноземця тимчасово, поки сам Лиходєєв з’їздить до Ялти.

— Нічого він мені не писав, — здивовано сказав голова.

— А ви порийтеся в себе в портфелі, Никаноре Івановичу, солодко запропонував Коров’єв.

Никанор Іванович, знизуючи плечима, відкрив портфеля й знайшов у ньому лист Лиходєєва.

— І як оце я про нього забув? — тупо дивлячись на розкритого конверта, промимрив Никанор Іванович.

— Чи таке ще бува, чи таке ще бува, Никаноре Івановичу! —