Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Знайомий Понтія Пилата? — спитав Стравинський, який, очевидно, відзначався великою тямущістю.

— Саме він, — потвердив Іван, вивчаючи Стравинського, — так от, він сказав наперед, що Анничка розлила соняшникову олію… А він і послизнувся саме на цьому місці! Що ви на це скажете? — багатозначно провідався Іван, сподіваючись справити великий ефект своїми словами.

Та цього ефекту на сталося, і Стравинський дуже просто поставив наступне запитання:

— А хто ж ця Анничка?

Це запитання дещо засмутило Івана, обличчя йому сіпнулося.

— Анничка тут не має жодного значення, — проказав він, нервуючи, — чорти її знають, хто вона така. Ну чулинда якась із Садової. А значення має те, що він наперед, розумієте, наперед знав про соняшникову олію! Ви мене розумієте?

— Чудово розумію, — серйозно відповів Стравинський і, торкнувшись коліна поета, додав: — Не хвилюйтеся й кажіть далі.

— Кажу далі, — сказав Іван, силячись потрапити в тон Стравинському й знаючи вже з гіркого досвіду, що лише спокій допоможе йому, — так от, цей жахливий тип, а він бреше, що він консультант, має якусь дивовижну силу… Наприклад, за ним поженешся, а наздогнати його немає ніякої змоги. А з ним ще двійко, й теж гарні, але в своєму роді: один довгий у битих скельцях і, до того, неймовірних розмірів кіт, який самостійно їздить у трамваї. Крім того, — оскільки його не перебивали, Іван говорив із щодалі то більшим запалом та переконливістю, — він особисто був на бальконі в Понтія Пилата, в чому немає жодного сумніву. Та що ж це таке? Га? Його треба негайно заарештувати, бо він накоїть небаченого лиха.

— Отож ви й домагаєтеся, щоб його заарештували? Чи правильно я вас зрозумів? — запитав Стравинський.

«Він розумний, — подумав Іван, — слід визнати, що серед інтеліґентів теж трапляються напрочуд розумні[160]. Цього заперечувати не можна!» — й відповів:

— Цілком правильно! І як це не домагатися, міркуйте самі! А тим часом мене силоміць затримали тут, тицькають у вічі лямпою, у ванні купають, про дядька Федю чогось розпитують!.. А його вже давно на світі немає! Вимагаю, щоб мене негайно відпустили.

— Ну що ж, славно, славно! — озвався Стравинський, — от усе й з’ясувалося. Справді, який сенс затримувати в шпиталі людину здорову? Гаразд. Я вас негайно випишу звідси, скоро ви мені скажете, що ви нормальний. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальний?

Тут запала суцільна тиша, і гладка жінка, що вранці опікувалася Іваном, шанобливо поглянула на професора, а Іван ще раз подумав: «А таки розумний».

Пропозиція професора йому дуже сподобалася, однак перш як відповісти, він дуже й дуже подумав, наморщивши лоба, і, нарешті, сказав твердо:

— Я — нормальний.

— От і славно, — полегшено вигукнув Стравинський, — а якщо так, то міркуймо логічно. Візьмемо ваш учорашній день, — тут він повернувся і йому відразу подали Іванів аркуш. — У пошуках невідомої людини, яка відрекомендувалася вам за знайомця Понтія Пилата, ви вчора зробили наступні дії, — тут Стравинський став загинати довгі пальці, позираючи то в аркуш, то на Івана, — повісили на груди іконку, було?

— Було, — похмуро погодився Іван.

— Зірвалися з паркану, пошкодили обличчя. Так? З’явилися до ресторану з засвіченою свічкою в руці, в самій білизні й у ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували до міліції й просили прислати кулемети. Потому зробили спробу викинутися з вікна. Так? Тепер питання: чи можна, діючи таким чином, будь-кого впіймати чи заарештувати? І якщо ви людина нормальна, то самі відповісте: аж ніяк. Ви хочете піти звідси? Прошу. Але дозвольте вас поспитати, куди ви попрямуєте звідси?

— Звісно куди, до міліції, — відповів Іван уже не так твердо й дещо гублячись під поглядом професора.

— Просто звідси?

— Угу.

— А на квартиру до себе не заїдете? — швидко спитав Стравинський.

— Та ніколи тут заїжджати! Поки я по квартирах стану роз’їжджати, він ушиється!

— Так. А що ж ви скажете в міліції перш за все?

— Про Понтія Пилата, — відповів Іван Миколайович, і очі його взялися похмурою імлою.

— Ну от і славно! — вигукнув скорений Стравинський і, звернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: — Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату не займати, постільну білизну не міняти. За дві години громадянин Бездомний знову буде тут. Ну що ж, — звернувся він до поета, — успіху вам не зичу, бо в цей успіх ані на йоту не вірю. До скорого побачення! — Він встав, а почет його ворухнувся.

— На якій підставі я знову буду тут? — тривожно спитав Іван.

Стравинський ніби чекав на це запитання, відразу всівся знову й промовив:

— На тій підставі, що, тільки-но ви з’явитесь у кальсонах до міліції і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто бачила Понтія Пилата, — як тієї ж миті вас привезуть сюди, й ви знову потрапите до цієї самої кімнати.

— До чого тут кальсони? — розгублено оглядаючись, спитав Іван.

— Найбільше Понтій Пилат. Але й кальсони також. Бо ж казенну білизну ми з вас знімемо, й видамо вам ваш одяг. А допровадили вас сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїхати аж ніяк не збиралися, хоча я й натякнув вам на це. Далі піде Пилат… і діло готове!

Тут щось страшне скоїлося з Іваном Миколайовичем. Його воля немов розкололася, він відчув, що він кволий, що потребує ради.

— То що ж робити? — спитав він, цього разу вже боязко.

— Ну от і славно! — озвався Стравинський. — Це найрезонніше запитання. Тепер скажу вам, що з вами сталося. Учора хтось вас дуже настрахав і засмутив розповіддю про Понтія Пилата та іншими речами. І от ви, знервована, зашарпана людина, пішли містом, розповідаючи про Понтія Пилата. Цілком природно, вас беруть за божевільного. Ваш порятунок тепер тільки в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно слід залишитися тут.

— Але ж його треба впіймати! — вже благально вигукнув Іван.

— Гаразд, але самому ж бо навіщо бігати? Положіть на папір усі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і якщо, як ви гадаєте, ми маємо діло із злочинцем, усе це з’ясується дуже скоро. Але тільки одна умова: не напружуйте голови й старайтеся менше думати про Понтія Пилата. Чи ж мало що можна розповісти! Та не всьому слід вірити.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.

— Видайте папір і коротенького оливця, — наказав Стравинський гладкій жінці, а Іванові сказав так: — Але сьогодні радив би