Марек Краєвський - Голова Мінотавра

— А вам відомо, що я сам русин? — Ґрабський зробив сувору міну й почепив на ніс окуляри.

— Ну, я ж нічого… Нічого… — швейцар вочевидь перелякався.

— Ну, гаразд, гаразд, пане… пане…

— Жребик, а охрещений Юзефом…

— Ну, пане Жребик, — аспірант насварився на нього пальцем, — щоб це було востаннє! А зараз мусите казати мені щиру правду!

— Яволь, пане комісаре, — старий напевно служив ще за Франца-Йосифа, бо клацнув підборами.

— Ну, а тепер мені розкажіть, бо вам це найкраще відомо, пане Жребик. — Ґрабський нахилився до швейцара. — Як поводяться ці русинські студенти й учні. І не лише русинські… Польські, жидівські, може, якісь інші… Ви зрозуміли, що я маю на увазі… дівчатка й таке інше…

— Я сюди нікого не впускаю, пане комісаре, — Жребик удав ображеного. — Нікого чужого! Я старий фельдфебель і начальства слухаюся!

— От і чудово, хвалю, — Ґрабський простяг правицю старому. — Тисну руку доброму державному працівникові. Я теж ваше начальство. Але добре й поблажливе…

Жребик аж почервонів від задоволення, подаючи руку Ґрабському, а той готувався поставити складніші запитання.

— А зараз скажіть-но мені таке. Адже це все молоді чоловіки, вони потребують жіночого товариства, знаєте, я в їхньому віці то й дня не міг витримати, щоб не… Ну, знаєте…

— Пане комісаре, у нас у війську такий один був за коваля, у Саноку працював, то він як вранці прокидався, то відро з водою міг на прутні носити! Так йому стирчав!

— От бачите, — Ґрабський щиро засміявся. — Усі ми такі… З дівчатами важко, а без них іще гірше…

— От і я завше своїй Мані кажу…

— Отож-бо… А тут ці хлопці… Ніхто з них до дзюні не піде, бо грошей не мають, бо дорогі ті дзюні, еге ж, пане Жребику?

— Зіхир,[27] що так. Одна дзюня коштуї стілько, скілько дехто на місяць маї…

— Ну, і що? Трапляється, певне, що вони… Розумієте, про що я… Мусять собі допомогти…

— Та буває, буває, — зітхнув швейцар. — Часом така черга до нужника, шо страх, бо хтось такий закриється там надовго… Ну, шо він там робить, як не…

Аспірант на хвильку замислився, чи, питаючи про найголовніше, не послатися на військовий досвід співрозмовника. Але потім подумав, що вступ на зразок: «Пане Жребик, у вас такий великий життєвий досвід, то я вас запитаю навпростець…» — може старого образити, бо ще подумає, наче його звинувачують у педерастичних нахилах.

— А траплялося, щоб вони собі навзаєм добре робили? — Ґрабський запитав про найголовніше навпростець. — Таке трапляється рідко, але ж трапляється…

На подив Ґрабського, Жребик не злякався й не обурився. Лише заговорив трохи тихіше.

— Атож, був тут такий один, — швейцар уважно глянув на поліцейського з-під кущуватих брів. — Все на кулєґів охочий. Той був не русин, а рихтиґ наш зі Здолбунова. Син… Шкода казати, але то син пуліцая. Ніччю ходив по стриху[28] й підманював молодих хлопців йти з ним… Тільки один, єншого не було.

— А як його звали? Скільки мав років? Чим займається зараз?

— А то вже я мушу перевірити, — відповів швейцар і витяг засмальцьованого зошита. Погортав його і вказав на одну зі сторінок жовтим від тютюну пальцем. — А во, ту маю… Зайонц Антоній, дев’ятсот десятого року…

— Тисяча дев’ятсот десятого pокy, так? То йому зараз двадцять сім років.

— Атож, на те виглядає.

— А чим він займається, де працює?

— А того вже не знаю. Він право вивчав, і потім десь переїхав. Років із п’ять тому. Більше ніц не знаю.

— А як він виглядав?

— Та невисокий такий, але моцний, жилавий…

— Брюнет, блондин?

— Та чорнявий…

— Гарний був?

— А я знаю? — Жребик замислився. — Хіба я знаю, які то вони, гарні чи потворні?

Опинившись на розчищеному від снігу, свіжо посипаному піском, тротуарі, Ґрабський відчув призабутий уже азарт слідчого, і збагнув, що даремно він дратувався на відсутність зачіпок в архівах.

Львів, середа 27 січня 1937 року,

полудень

Аспірант Герман Кацнельсон не був у захваті від отриманого завдання. Він уже не раз намагався пояснити начальникові Зубикові, що самий лише факт жидівського походження аж ніяк не є передумовою для роботи, як висловлювався його шеф, «у середовищі нацменшин». Кацнельсон походив з давно спольщеної жидівської родини, представники якої вже в другому поколінні були львівськими юристами. Їхні стосунки з юдаїзмом були, м’яко кажучи, прохолодними, зате до всього, що стосувалося соціалізму й незалежності Польщі, вони ставилися з неприхованим ентузіазмом. У родині Кацнельсонів розмовляли виключно польською, дітям давали тільки польські імена. Сам він отримав незвичайне в родині ім’я «Герман» на честь одного австрійського офіцера, який під Садовою врятував життя його дідусеві. Портрет цього офіцера висів у вітальні поруч із портретом найяснішого цісаря Франца-Йосифа. Але ім’я «Герман» було дуже поширеним у польських жидів, і саме через те аспірант його щиро ненавидів, уважаючи ганебним, зайвим баластом, негідним сучасної людини, яка сама вирішує, до якої національності їй належати. Проте змінити ім’я він не міг, побоюючись, що його позбавлять спадщини. Бо, мабуть, саме так учинив би його батько, довідавшись про таке рішення. Тож не дивно, що «національні» завдання, які спольщеному аспірантові давав начальник, Кацнельсон виконував неохоче й чекав на кращі часи, коли його шефом (у чому він був глибоко переконаний) стане комісар Едвард Попельський, котрий високо цінував слідчі здібності Германа, не переймаючись його етнічним походженням.

Розмови із представниками релігійних жидівських громад, які опікувалися бурсами, сповнювали аспіранта нехіттю. Від вигляду брудних молитовних залів при синагогах, хлопців, що погойдувалися за партами в хедері, потертих лапсердаків і ярмулок ортодоксальних жидів, перук побожних жидівок, від звуків незнаної йому мови їдиш, Кацнельсона охоплювало почуття, що він опинився в темряві незнаного світу, а його логічний і раціональний розум, натренований під час навчання в Політехніці (якої він не закінчив), затьмарює туман віковічних забобонів.

Отож він з полегшенням відзначив у своєму поліційному нотатнику всі релігійні заклади, що надавали незаможній молоді юдейського віросповідання притулок і повне утримання. Їх виявилося кілька, і скрізь на свої запитання Герман отримував аналогічні заперечні відповіді. Ніхто з керівників жидівських сиротинців не хотів навіть чути про те, що в бурсі міг перебувати якийсь мешуґе[29], який наслідував гріх Онана чи — не доведи Боже! — содомітів! Незважаючи на відсутність будь-якої зачіпки, Герман Кацнельсон полегшено зітхнув, відпустив свого далекого родича, який був у нього за перекладача з їдиш, і подався у світські жидівські виховні заклади.

Першим із них був Будинок