Марек Краєвський - Голова Мінотавра

— Чим завдячуємо, що панове з Одеси зволили відвідати наше місто на Полтві? — поставив він вишукане й кучеряве запитання.

Обидва молодики, як за командою, похитали заперечно головами й знітилися, вочевидь нічого не зрозумівши.

— Посміхайтеся, — мовив аспірант лагідно, але виразно. — З якою метою виїхали з Одеси?

— У нас плохо, — відповів Іван Чухно. — У вас лучче. Ми там грали й танцювали. А сюда, до Львува, приїхали на сцену. І тут танцювали й співали. А потім зосталися тут і попросили львувське начальство, чи можна зостатися. Ну, і достали дозволення. Ну, і вже два літа вони тут.

— А що ви тут робите?

— Те, що й в Одесі, — молодик вимовляв назву міста на російський кшталт «в Адєссє». — Танцюєм, співаєм у «Баґателі» два рази в неділі.

«Танцями й співами ви б так гарно не заробляли, — подумав Циган. Не стало б вас на дороге вбрання й джин в „Атласі“, хоча власника „Багателі“, всім відомого пана Шеффера, скупим не назвеш». — Озирнувся й відразу отримав відповідь на своє запитання, побачивши кількох чоловіків, котрих аж ніяк не розорило б утримання цих східних принців.

— А на Сильвестра[26] ви теж танцювали в «Багателі»?

— Коли? — Ґравадзе вочевидь не зрозумів.

Атож, подумав Циган, совєти лише день народження святкують. Не мають поняття, що в католиків кожен день має свого святого. Навіть останній день року. Ну-ну, припини, покартав він себе. Ці двоє не належать до послідовників культу Діви Марії.

— Ну, на Новий рік, коли опівночі п’ють шампанське! Де ви були?

— Ах, шампанське ми пили на балу в «Богемі», — відповів Чухно. — Ми були з нашими нареченими.

— З кимсь із них? — Циган хитнув головою, наче хотів озирнутися. — Хто з них може це підтвердити?

— Ні, — на обличчі Ґравадзе з’явилося обурення. — Ми не такі. Ми були з нашими дєвушками.

— Слухай, голубий, не бреши! — Циган випнув нижню щелепу. — Бо інакше поговоримо в комісаріаті й повернетеся до своєї Одеси!

— Ми не брешемо, пан полковник, — Чухно ледь не плакав. — Вони тепер танцюють у «Багателі». Пойдьом вмєстє, ви з ними побалакаєте, а ми навіть не будемо заходити, щоб раніше з ними не домовитися.

— Зрозуміло, — Циган підвівся, хоча й не був певен, чи приймає слушне рішення. — Що ж, ходімо до «Багателі»!

Він проказав це так голосно, що його почули не лише співрозмовники. Коли вони втрьох виходили з «Атласа», їх супроводжувало кілька заздрісних поглядів і приглушені голоси, які переказували звістку про нового друга вродливих танцюристів.

Львів, середа 27 січня 1937 року,

десята година ранку

Аспірант Валеріан Ґрабський зажурився, вийшовши з архіву комендатури поліції. Він був людиною дуже обов’язковою, спокійною й урівноваженою. Лише раз у житті вибухнув гнівом — це сталося на уроці в одного священика-катехита. Колись той добряче вишпетив його за те, що Валеріан пародіював його проповідь. Упіймавши хлопця на цьому злочині, священик поставився до нього суворо, наче Катон Старший до карфагенян. Заплющуючи очі на невігластво інших учнів, вихваляючи їх усіх без винятку лише на підставі власної переконаності в їхній релігійності, він докладно розпитував Ґрабського про декрети окремих синодів та соборів, про погляди отців церкви, літургічні й гомілетичні реформи. Ґрабський зазубрював усе напам’ять і відповідав, не роздумуючи, але священик однаково був незадоволений. Після двох місяців принижень хлопець не витримав. Одного дня, коли він відповідав про записки з Нікейського собору Афанасія Великого й Сократа Схоластика, за що почув не похвалу, а докори, Ґрабський зірвався. Підійшов до священика й дав йому такого ляпаса, що той аж зі стільця впав. Ось так Валеріан Ґрабський покинув класичну гімназію, провчившись у ній шість років, ще й замалим не потрапив до в’язниці. Вовчий квиток дав йому можливість здобути лише професію бухгалтера. Саме в бухгалтерській конторі на початку двадцятих років його й знайшов Маріан Зубик, тодішній шеф особового відділу львівської комендатури поліції. Вражений старанністю й пунктуальністю бухгалтера, він запропонував йому роботу в себе. Ґрабський радо погодився. Відтоді він мандрував різними відділами, навіть різними містами, залежно від підвищення свого благодійника. Скрізь аспірант працював наче мурашка й мав особливе замилування до архівної роботи. Тому він трохи засмутився, коли, дотримуючись черговості завдань, встановленої Попельським, мусив зняти нарукавники й дашок, який захищав очі від пилу, і покинути поліційний архів, щоб вирушити розпитувати швейцарів бурс і гуртожитків. Смуток його підсилювався тим, що в поліційних справах усі чоловіки, які вчинили злочини проти моралі, були або застарими, щоб вдавати молоду жінку, або сиділи у в’язниці, або давно вже покинули Львів. Останніх було лише двоє, і жоден з них не був схожим на цигана.

Бурса на Іссаковича була першою в списку, який Ґрабський старанно склав, почавши від закладів, що виявилися найближчими до будинку на Лонцького. Аспірант повільно прямував вулицею Потоцького й уже вкотре вітав себе з тим, що відмовився переїхати до Любліна, хоча там йому пропонували підвищення. Тоді він не мав би нагоди бачити таких чудових будинків, як палац Бесядецького, стилізований під середньовічну фортецю, не прогулювався б просторими, доглянутими парками, не відвідував би свої улюблені ресторани, найвідоміший з яких належав пані Телічковій, у котрої на сніданок подавали хрумкі цибулеві булочки, варену шинку із хроном, а тим, хто страждав від похмілля — горнятко борщику, щоб задобрити шлунок.

Аспірант Ґрабський із жалем облишив приємні думки й заглибився в обсаджену деревами вуличку, де знаходився великий будинок бурси, який називали «Будинком Техніків».

Швейцар сидів у своїй комірчині, де стояли вузька козетка, тазик і примус. Уже за мить було зрозуміло, що це старий львівський батяр. На відміну від власників бурси, які давали тут притулок міській молоді, не питаючи про віросповідання чи походження, швейцар не був таким толерантним. Він одразу розкритикував «запеклих русинів, яким дають тут нічліг, а вони нічого не роблять, лише влаштовують змови проти Польщі». Ці слова не додали йому прихильності в очах аспіранта, якого на нарадах воєводських комендантів демонстрували як приклад повної й абсолютної аполітичності, обов’язкової для всіх поліцейських.

Аспірант швидко збагнув, що швейцар ненавидить українців і на питання про якісь моральні збочення напевне відповість, що всі вихованці бурси українського походження мають ненормальну статеву орієнтацію й грішать по кілька разів на день. Він вирішив використати цю його ворожість.

— Гей, пане громадянине! — суворо промовив Ґрабський. — А вам відомо, що зараз ви вчиняєте правопорушення?

— А яке ж? — швейцар зіщулився.

— Вам відомо, що в присутності представника закону, — атож! — у присутності державного службовця, ви сієте міжнаціональну ворожнечу?

— Та я зовсім не…