Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

білу пластикову трубу, що вела з водовідливного насоса. Родина не могла йому цього забути. («Ти більше не знаходив ніяких дипломів у кущах, Г’ю?»). Вони любили його як члена сім’ї, але дивувалися, яким непрактичним і відірваним від життя він був. Він навіть не міг замінити настінний вимикач! Г’ю скоріше був чепурним вродливим чоловіком, який звик до того, що ним захоплюються. Він постійно змінював свої заняття, кидав щойно почате через свою нелюбов до постійності. На той момент він тримав маленький ресторанчик під назвою «День подяки», де подавали традиційні для цього свята страви. Г’ю Дженні, навпаки, був майстром на всі руки, він працював в університеті, у якому навчалася Дженні. Тоді як іншим дівчатам подобалися студенти старших курсів, Дженні закохалася з першого погляду у цього простого чоловіка, з борідкою та інструментами, прикріпленими до штанини на стегні. З ним їй було комфортно, як удома! Вони одружилися, коли вона була на останньому курсі, чим викликали певний дискомфорт у працівників університету. Під час вечері Г’ю Дженні намагався розговорити Елізу, яка сиділа мовчки.

— Ти збираєш волосся у пучок, бо займаєшся балетом? — спитав він.

— Так, мадам О’Лірі вимагає цього, — відповіла, випрямившись, дівчина — худенька тростинка з ідеально рівною поставою, і торкнулася своєї зачіски на маківці.

— А якщо у дівчини кучері, які не вирівнюються? — продовжував Г’ю. — Або дуже коротке волосся?

— Немає значення — відказала дівчина. — Ми маємо носити шиньйон.

— Нічого собі!

— А їхні спіднички?! — втрутилась Аманда. — Вони одягають їх поверх трико. Усі уявляють балерин у пачках, проте у них вони лише виступають.

Еббі, сміючись, запитала:

— Дженні, а пам’ятаєш, коли Еліза була зовсім маленькою, ми з тобою наряджали її у такі спідниці?

— Звичайно, — усміхнулася Дженні. — У неї було таких три, і ми одягали їх одну поверх іншої.

— Твоя мама часто просила посидіти з тобою, — пояснила Еббі дівчині. — То був перший раз, коли вона залишила тебе на нас із Дженні. Їй було легше спершу лишити тебе з рідними. Ми її вже майже виганяли, мовляв, іди вже собі і не переймайся. А щойно вона вийшла, ми роздягнули тебе до підгузка і переміряли всі вбрання, що тобі подарували.

— Я ніколи про це не чула, — сказала Аманда й усміхнулася, тоді як Еліза засоромилася.

— Та у нас руки чесалися вдягнути на тебе і маленькі чудернацькі костюмчики, і спіднички, і костюм морячка, і дитячий купальник, а ще ― пам’ятаєш, Дженні? — синій смугастий комбінезон з великими кишенями.

— Звичайно, пам’ятаю, це був мій подарунок.

— Атто, ми були просто неймовірно щасливі, що у нас з’явилася перша внучка.

— Та ну?! — втрутився Денні.

— Що, любий? — перепитала здивовано Еббі.

— Ти, мабуть, забула, що Сьюзан була першою онукою!

— Любий, звісно, я пам’ятаю! Я мала на увазі, що це перша онука, яка була поруч, жила по сусідству. Я нізащо не забула б Сьюзан!

— До речі, як там вона? — спитала Дженні.

— Усе добре, — коротко відповів Денні.

Він полив м’ясо соусом, а супницю передав Атті, яка сумнівно покосилася на тарілку і передала далі по колу.

— Чим вона займається влітку? — запитала Еббі.

— Вона бере участь у якійсь музичній програмі.

— То вона займається музикою?

— Напевно.

— А на якому інструменті грає?

— На кларнеті.

— А я думала — на валторні.

— Чому ти так подумала?

— Ти ж у дитинстві грав на валторні, от я й подумала, — сказала Еббі, у той час як її син мовчки продовжував їсти м’ясо.

— Чим, кажете, займається Сьюзан улітку? — спитав Ред.

Усі подивилися на чоловіка.

— Грає на кларнеті, Реде, — спокійно відповіла Еббі.

— Що?

— На кларнеті! — повторила вона голосніше.

— Мій онук з Мілуокі грає на кларнеті, — сказала місіс Енджел. — Його дуже важко слухати і не сміятися, бо на кожній третій ноті він видає жахливий пронизливий звук. ― Жінка повернулась до Атти: «У мене є тринадцятирічний онук, ви уявляєте? А у вас є онуки, Атто?».

— Як таке можливо? — зверхньо запитала жінка.

На якусь мить усі замовкли і зосередилися на їжі.

Після обіду Атта пішла від них, забравши з собою залишки пирога, який подали на десерт. (Вона майже не їла салату з тунцем, «хай Бог милує!» — сказала вона про нього, проте, очевидно, обожнювала солодке).

Еліза гралася разом з іншими дітьми на задньому дворі, а дорослі пішли на подвір’я.

Навіть Нору силоміць витягнули відпочити хоча б на хвилинку. Ред тихенько задрімав у гамаку.

— Чому руки батька у плямах? — тихо спитав Денні своїх сестер, сідаючи на гойдалку.

Але Еббі відповіла першою, вона, як завжди, відрізнялася чутливим слухом. Перервавши розмову з місіс Енджел, вона сказала:

— Він приймає антикоагулянти (препарати для перешкоджання зсіданню крові). Тому у нього з’являються синці.

— А давно він став дрімати вдень?

— Це лікар йому порекомендував. Він має спати вдень навіть на вихідних, але не хоче.

Денні помовчав, повільно гойдаючи ногами та спостерігаючи за сірими білками, які сиділи на дереві.

— Дивно, що ніхто з вас не сказав мені про його серцевий напад, — заговорив він. — Я дізнався про це лише вчора. А якби я не зателефонував Дженні, то й досі нічого не знав би, так?

— Але ж ти все одно ніяк не зміг би цьому зарадити, — сказала Аманда.

— Красно дякую, Амандо.

Еббі пригнічено глянула на них.

— Яке чудове літо, правда? — сказала місіс Енджел веселим голосом.

Насправді літо виявилося занадто спекотним, а місто було зруйноване від сильних штормів, тому всі зрозуміли, що жінка просто намагається змінити тему.

Еббі погладила її по руці.

— Ох, Луїс, ти завжди намагаєшся знайти позитив у всьому, — сказала вона.

— А мені подобається спека, тобі ні?

— І мені, — відповіла Еббі, — але я думаю про людей, які живуть у бідних районах і не мають можливості боротися зі спекою.

Вітшенки рятувалися від спеки завдяки вентилятору на стелі, вправно оснащеній вентиляції на горищі та високим стелям у будинку. Ред почав замислюватися над встановленням кондиціонера, однак постійно бурчав, що це погано для «кісток» дому.

Навіть на веранді були три вентилятори на стелі — красиві, антикварні, з лакованими дерев’яними лопатями, що пасували до лакованої стелі, підлоги, гойдалки та сходів. (Кожен елемент декору обирав сам Джуніор, і це було його рішення — встановити мереживні фрамуги над усіма дверима на першому поверсі, щоб проходило повітря). А ще, звісно, тюльпанові дерева: вони давали гарний затінок, хоча Еббі часто нарікала, що того затінку було забагато. Під деревами нічого не росло, а газон нагадував прим’яту траву, крізь яку вперто продирався бур’ян. Усе, що росло на північній стороні, — це хоста з малесенькими квіточками та величезним листям.

— Як там діти Нельсонів? — запитала Дженні, уважно подивившись через дорогу, де жила знайома родина.

— Чесно кажучи, не знаю, — відповіла Еббі. ― Буває, що зустрінеш когось, спитаєш про дітей, і по виразу обличчя розумієш, що краще б не питав. Вони відповідають: «Наш син щойно закінчив