Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

захватом, і смерть підступала все ближче та ближче. Як могло статися, що ніколи раніше цього не бачив? Чому лише тепер, коли вже зарадити нічим неможливо? Сама Вірунька, вочевидь, і не здогадувалася ні про що. Мабуть розлад її організму ще не дався взнаки, але з дня на день настане той моторошний момент, коли біль пройме тіло і спалить її молодість, здоров’я і всі надії.

– Щось сталося? – спитала, помітивши його стурбоване обличчя.

Що він міг їй сказати? Що бачить її швидкий кінець? Навіщо?

Вона підійшла і спинилася коло нього. Це все ще було пухке і звабливе тіло, яке прагло кохання й тваринних інстинктів, їй повинен подобатися біль, ляпаси по задку, укуси зубів і дике гарчання на вухо…

Рука його без слів притягла її ближче, і Вірунька не так сіла, як упала йому на коліна усією своєю розкішною ваготою. Лівою рукою пригорнув її за талію, а права лягла на груди. Вірунька примружила від щастя очі й замуркотіла щось дурне й невиразне.

Грушкевич цілував її шию, пробігав язиком по підгорлю, від чого у дівчини розкривалися від захвату повні вуста, мов у риби, коли її викинути на берег.

«Сміливіше!» – сам собі наказував Грушкевич, і ось рука його вже пестить круглі коліна. Чи це панчохи, чи колготи? Рука його повзе по стегнах – які вони великі, об’ємні, сильні, а всередині гарячі! Це таки панчохи. Ось пальці його торкаються гладюсінької шкіри, під якою вгадується товстий шар сала. Пальці рвуться вперед, мов хоробрі гвардійці, й, натрапивши на шовкову перетинку майточок, рішуче її відгортають, щоби нарешті дістатися до цих гарячих, пекучих, клекочучих жагою вуст, у які так і багнеться проникнути обома руками, як ото в дитинстві, коли, ловлячи раків, просовував обережно руки в темні печери їхніх жител і тихо-тихенько рухав пальцями, намацуючи зачаєну здобич. Вірунька стогнала і сходила соком. Далі уже годі було стримуватися, і Грушкевич, перехиливши Віруньку грудьми на стіл, задер на ній сукню і увійшов у цей сніжно-білий м’якуш, мало не обпікаючись від нестримного жару, що бив з неї, мов із кратера вулкана.

Виверження могло настати з секунди на секунду, але тут якийсь біс повернув його голову до вікна, і погляд упав на того йолопа, що мандрував дахами. Він стояв тепер на комині не так уже й далеко, щоб не побачити нарешті його неприродно білого і пожмаканого, мов папір, обличчя. Нічого на цьому обличчі не було, крім сміху. З кого сміявся цей ідіот? З нього? Невже він бачить усе, що відбувається в кабінеті? Ось він випрямляє свою довжелезну руку і вказує пальцем. На що?

Грушкевич повернув голову і спробував зосередитися на панні. Але білий задочок розкрив перед ним усю жахаючу панораму хвороботворних процесів, які з особливим завзяттям заквітнули зараз у її організмі. Акт мовби стимулював усе й прискорив, перед ошелешеним поглядом директора стала рости червона ракова пухлина, схожа на яскравий гіллястий корал, мацаки її поповзли у різні боки, загарбуючи усе більшу й більшу територію, нищачи на своєму шляху геть усе. Клітини вибухали й вистрілювали, наче консервні бляшанки, судини затріпотіли й забилися, мов шланги від раптового натиску води, вирвалися зі своїх влежаних місцин, і кров з якоюсь шаленою швидкістю кинулася на всі сторони, мовби хтось почав її гнати сильною помпою.

Всього цього Вірунька не тямила, мирно кувікала від насолоди при кожному поштовхові, успішно розхитуючи горіхового стола. На якому не одне покоління директорів тамувало свої чуттєві проблеми. Важке мармурове прес-пап’є сковзнуло і гепнуло зі столу. За ним полетіла така сама мармурова чорнильниця з підставкою для ручок. На відміну від прес-пап’є чорнильниця від удару розкололася. Далі зі столу злетіли папки й папери, покотилися олівці, гупнув телефон і, жалібно дзявкнувши, замовк. Здавалося, не тільки стіл, а й весь кабінет пішов ходором, а за ним і ціла будівля зі всіма своїми кабінетами, приймальнями, залами, сходами, ліфтами і безліччю нічого не підозрюючих людей.

– Я знайшов точку опори і розхитав світ, – засміявся Грушкевич, напираючи на Віруньку з усе наростаючою силою, аж її добродушне кувікання перейшло нарешті в утробне харчання, мовби вона прощалася з життям під важким ножем різника. Ніж входив у неї легко і м’яко, помпуючи кров, повітря й жагу.

– Карр! Карр! – раптом ударив у шибу гучний воронячий каркіт.

Погляд Грушкевича сполохано кинувся до вікна та впіймав лише чорний змах крила.

Сажотрус із білим обличчям продовжував свою мандрівку, але тепер уже не йшов, а біг, і руки його метлялися в усі сторони безладно й смішно. Він при цьому ще щось і кричав, кричав до нього, раз по раз прикладаючи долоні до вуст, але крик його розчинявся в шумі дощу, і вуха Грушкевича ловили саме лише сум’яття.

Все, треба врешті закінчувати ці виснажливі любощі. Вірунька одначе не подавала жодних ознак пересичення. Здавалося, могла так бавитися до смерті. Але зосередитися Грушкевичу не давав клятий сажотрус на дахах. Саме лише відчуття, що хтось квапиться до тебе, вигукуючи якусь, може, й важливу вістку, зневолювало і позбавляло насолоди. Ну його к бісу, не хочу більше… І з тою думкою він спробував облишити Віруньку, але раптом з жахом усвідомив собі, що не здатен цього зробити, бо вона його не пускала. Він смикнувся назад щосили, відпихаючись обіруч од сідниці, але все намарне. Натомість почулося тихе зловтішне хихотіння, і голова Віруньки поволі розвернулася на шиї на всі 180 градусів. О Господи! Обличчя її, усміхнене, з вищиреними зубами, повернулося до нього і вихлюпнуло регіт. Ні, це вже не була та сама лагідно-покірна розімліла від ситі панночка, то був справдешній диявол в жіночій подобизні з розпеченими зіницями, в яких стрибали яскраві вогні пекла.

Далі пробував вирватися з її тіла, прикладав усі свої сили, та чув, що втягує вона його, всмоктує, мов трясовина, і нема на те жодної ради. Очі його шукали рятунку за вікном, де біг і біг, стрибаючи з даху на дах, сажотрус, той самий, що недавно так його дратував, а тепер залишався єдиною надією на порятунок.

– Ха-ха-ха! – грубим чоловічим голосом засміялася Віруня, і в Грушкевича волосся стало сторч.

Неймовірна якась сила всмоктувала його у Віруньчине тіло, відчув усе сильніший і сильніший жар, що клекотів у її нутрі. Ноги самі собою відірвалися від землі й, зігнувшись, коліньми вперед полізли туди, звідки вже повороту нема. Ноги його щезли, і вже він по самий пояс опинився в якомусь мокрому гарячому вариві, котре обпікало шкіру