Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

живи. Може, він побачить, що не ізвладав з тобою, і покине. Головне, щоб ти не піддався спокусі.

– Але я вже піддався. Я використовував свій дар для справи фірми. Це принесло значні зиски.

– Більше не роби цього. Намагайся відволікатися, не надто зосереджуватися, коли вирішуєш якусь справу.

– Одного разу я загіпнотизував директора іншої фірми, й він підписав нам такі папери, яких ніколи б не підписав у нормальному стані.

– От бачиш, ти уже в нього в лапах. Мусиш зрозуміти, що життя твоє в небезпеці. Зараз ще не пізно виборсатися з полапки.

– Не пізно? Але як мені навчитися не бачити те, що бачу?

– Думай про щось інше. А взагалі пора тобі відпочити. Влітку ти, здається, нікуди не їздив?

– Ні. Коли обійняв цю посаду, то ніяк не міг вирватися.

– Знайди таку можливість, – наполягав лікар. – Можу ще порадити секс. Це, знаєш, найкращі ліки на стрес, депресію, перевтому й таке інше. Секс людину вивільняє. Нерви заспокоюються, дурні думки розвіюються. Маєш коханку?

– М-м… зараз не маю… – почервонів Грушкевич. – Відколи став директором, якось не було часу… І потім та аварія…

– Але чуєшся в силі? – плеснув його лікар по рамені й голосно засміявся.

Грушкевич відповів сміхом і подумав, що лікар таки має рацію. Коханка вирятує його з цього дурнуватого стану. Грушкевич надпив кави, і смак її видався йому дивним. Була солонувата й тягуча. Наче кров. Коли це порівняння спало йому на гадку, з жахом зиркнув у горнятко. Але кава не була червоною. Мала звичайний темний колір. Я перевтомився, подумалося йому. Варто б кудись гайнути відпочити. Осінь не найкраща пора для цього, але далі ж так не може продовжуватися. Погляд його знову ковзнув по темних мокрих дахах. Дивна істота сиділа тепер на комині і бовтала ногами. А може, це сажотрус? Тоненькі пасмуги диму огортали його і мовби витягували, видовжували, перетворюючи у щось зловісно велетенське.

Грушкевич пригадав собі, що кілька днів тому бачив уже щось подібне, але тоді воно було на он тій заводській трубі, дуже далеко, щоб можна було розпізнати, що це. Йому видалося тоді, що це птах, але птах якийсь чудний – він змахував надміру довгими крилами, мовби намагався злетіти, але не злітав, якась сила прикувала його до тієї труби і не пускала.

Сажотрус врешті зіскочив з димаря і, незграбно балансуючи в повітрі руками, рушив гострим гребенем даху. Тепер уже можна було вгадати у цій постаті людину. Ось тільки руки мав непропорційно довгі, а може, то він вбрав на себе якусь лаху з такими довгими рукавами. Одяг мав чорний і нагадував крука.

Якась незрозуміла тривога обіймала Грушкевича, коли дивився на цього чоловіка, котрий рухався у його напрямку.

Дійшовши до краю даху, сажотрус нерішуче переступив з ноги на ногу, а тоді раптом змахнув руками, підскочив і вмить опинився на сусіднім даху. Грушкевич отерп і відчув, як конвульсивно стискається його серце. Знервовано вихилив рештки кави і вирішив більше не дивитися у вікно. Хай йому грець, тому пришибленому.

З приймальної долинуло тоненьке хихотіння секретарки. Дурне теля. Вона не викликала в нього жодних емоцій. Лишилася в спадок після попереднього директора, а той любив пампушок. Невідомо, чи мав що-небудь із нею. Швидше всього, що ні, старий гриб ледве чи був здатен на подібні подвиги. Єдине, що, певно, дозволяв собі – це лапнути Віруньку за м’яке місце. А воно в неї і справді мусило бути м’яке, бо так ласо випирало в різні боки, а особливо дозаду, що руки самі тяглися до цього скарбу.

Як так вийшло, що я до неї ніколи не залицявся? Така думка за півроку, що він тут директорує, навідала його вперше. Ніколи раніше не звертав на секретарку надмірної уваги. Чому ж нині виплив йому на гадку цей пишний задочок? Мабуть, тому, що нічого цікавого більше в ній не було. Хіба ще груди. Бо рожеве поросяче личко з маленькими наквацяними очками свідчило про те, що в недалекому майбутньому Вірунька перетвориться на пухку розморену льоху, здатну лише сонно похрюкувати коло свого чоловіка. Якщо, звісно, хтось її візьме.

Грушкевича жінка покинула, і він уже пару літ задовольнявся якимись сумнівними романами, але нічого путнього так досі і не знайшов. Тепер йому пригадалося, що секретарка не раз його жартома зачіпала, робила очка, закопилювала губки і при кожній нагоді наставляла свою фантастичну дупенцію.

Якась сила знову повернула його до вікна. Сажотрус повільно і зосереджено долав дах за дахом, неухильно наближаючись і виростаючи на очах. Навіщо йому ця мандрівка дахами?

Ось пішов знову дощ, і сіра пелена імли опала на місто. Та навіть це не зупинило невідомого. Здавалося, що не зупинили б його навіть громи і блискавки, ані постріли з рушниць. Ніщо б не спинило його в цьому упертому просуванні вперед, вперед до якоїсь чудернацької і дикої мети, котра цілком можливо була порожнечею, прірвою й нічим.

Грушкевич подумав, що якби цей дивак нарешті послизнувся і беркицьнув з даху коміть головою, то на душі йому полегшало б. Натомість чув незбагненний приплив тривоги, що стискав йому серце і викликав піт на чолі. Передчуття якоїсь неприємної події гнітило його й наповнювало страхом. Але кого мав боятися? Цього дивака-сажотруса? Чи самого себе?

Тепер невідомий робив йому якісь знаки, але що це було надто далеко, аби можна було щось зрозуміти, то Грушкевич відчув лише гнів і роздратування. Якого біса хоче від нього цей божевільний? Навіщо підстрибує, пригинається, випростовується, махає руками-крилами? Ось видряпується на димар, просовує в нього голову і завмирає в безруху, дозволяючи густому димові закопчувати обличчя. Дим повалив ще густіший, як був, але то був дим якийсь білий-білий, наче ранковий туман, і у витких його сувоях ввижалися дивні істоти, що неоковирно витягувалися і розповзалися в сірій нудоті неба.

Грушкевич натиснув дзвінок, і до кабінету вплила Вірунька. Ще за дверима встигла засвітити на своєму пухкому личку привітну усмішку і тепер, сяюча й піднесена, виповнила кабінет неймовірною радістю існування.

– Вітаю вас з іменинами! – прощебетала вона й поставила на столі перед ним вазу з квітами.

Тільки зараз похопився, що сьогодні якраз день його ангела, раніше йому про це нагадували друзі. Але згодом не стало вже кому нагадувати. В директорів друзів не буває.

Погляд Грушкевича ковзнув по її тілу, проник у найпотаємніші глибини і виніс на поверхню щось страшне і вражаюче. Віруньці лишилося жити лічені дні. Жахлива невиліковна хвороба загніздилася у її тілі, роз’їдала його з усе поглинаючим