Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

Той, що біг дахами, уже бачив, що спізнюється, і знову намагався щось підказати на мигах, махав руками, як навіжений, але Грушкевич нічого не розумів і тільки впирався, як міг, руками, а ноги його метлялися і не натикалися на жодну тверду поверхню.

Як могло статися, що чиюсь загибель передбачити міг, а свою проочив?

Сила, що всмоктувала його у тіло панни, була незборима. Він сіпався, шарпався, але попри всі зусилля поринав усе глибше та глибше, і ось, коли вже на поверхні зосталася лише його голова, у вікні несподівано виник темний силует, у якому можна було пізнати того дивака, що біг по дахах. Сутінки розмили його обличчя, але видно було, що б’ється він у вікно, мов нічний метелик, і замість рук у нього поламані крила, а весь він чорний лише тому, що в сажі, бо вилетів з якої-небудь фабричної труби. Ось сильна й радісна злива змиває з нього чорну сажу, й поволі висвітлюється вся його постать, і останнє, що побачив Грушкевич на цьому світі, була істота з поламаними крильми, але біла і чиста, мов сніг, біла і світла…

Провалюючись у гаряче нутро, він угледів під собою червоний вируючий узвар, у якому з шаленою швидкістю переверталися чиїсь голови, ноги, руки. Останній скрик – і шубовсьнув у вариво, вмить задихнувшись палючим окропом.

Вірунька граційно підсмикнула майтки, поправила зачіску і, повернувшись до вікна, показала язика.

1. V.1993

Нічліг: 1583

Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар, і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.

Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.

Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається швидше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав: «де пан гуляє, там Іван минає». Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді – одне ходе пихате й мордате, а друге – тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.

– Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?

– А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!

– Се я лижу? А в пику не хочеш?!

За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.

Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ в очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.

Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно – якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла – аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?

– А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? – запитав один челядник.

– Нащо панам се задоволення забирати? – відказав другий. – Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!

– Га-га-га-га! – заґелґотіли слуги і наготовилися чекати забави.

Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.

– Е-е, щось тут не те… – закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.

Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:

– Ну, не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!

Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:

– Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.

– О, я також про нього чув! – кивнув інший. – Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.

Коли Дем’ян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.

Властиво, то все, що оповів я досі, – це тільки передслів’я до історії, котра трапилася з Дем’яном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.

Отже, як пише Дем’ян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.

«Мавєм на вибір кількох міщан, которі мене б радо на ночівлю прийняли. І ото, кгди ся застановлялем, кого з них навідати, як якась зацна білоглова проз мене майнула і за рогом пропала. Внет поспішивєм за нею, бо привиділося мі, буцім дала знак, аби за нею ішов. І тоє зробивєм».

Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Дем’ян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час