Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Ти щось казала?

-Казала, що ти глухуватий. – Рубі закотила очі. – Витягай меча, будеш отримувати на горіхи.

Севен криво усміхнувся, але його атака була настільки стрімкою, що Рубі ледве встигла ухилитись. Лезо меча пройшлося за кілька міліметрів від її чола.

-Ти здурів? – гарикнула вона, відступаючи на крок і здмухуючи розтріпане волосся з очей.

-Ти сама захотіла, – в його очах зблиснув азарт.

Рубі зручніше перехопила ножа і витягла ще одного. Ставало гаряче.

Вона замахнулася. Задзвеніли, зустрічаючись, клинки.

Дихання пришвидшилось.

Випад. Розворот. Удар.

-Ай! – картинно вигукнув хлопець. – Удар плазом – це підступно.

-Переживеш, – Рубі розвернула ніж лезом донизу.

Севен перехопив хопеш обома руками. Розвернувшись усім тілом, зробив випад, цілячись у сонячне сплетіння. Ернандес розвернулася корпусом, і лезо меча просвистіло повз. Рубі вдарила його по руці руків’ям, хопеш полетів у траву.

-Один є! – засміялась вона.

-Нічого, я впораюсь і без нього.

Рубі лише усміхнулась, не підпускаючи його до хопеша. На мить обоє завмерли, прораховуючи ситуацію. Дівчина зробила випад, викидаючи вперед відразу два клинки. Це було помилкою, судячи з того, як швидко один із її ножів глухо впав поруч із клинком Севена.

-Ч-чорт, – зашипіла дівчина.

Севен стояв біля дерева, спершись на нього плечем.

-Я ж казав, я впораюся і без нього.

Грізно рикнувши, Ернандес розвернулася, щоб із усієї сили застромити клинок… Просто в дерево, біля якого щойно стояв Страж.

-Ого, що ж тобі зробила нещасна рослина? – ззаду захихотів його голос. – У вас кровна ворожнеча?

-У тебе зараз буде «кровний» дощ із носа, якщо не припиниш іржати і не допоможеш дістати його, – засичала Рубі, ривком розвертаючись до нього.

-Повернути тобі зброю? – засміявся Севен, роблячи крок їй назустріч. –Ти вважаєш, що я втратив розум?

-Чому?

-Бо ти зараз стоїш переді мною беззбройна і безборонна. – Ще один крок. – Бо ти не зможеш себе захистити.

-Від тебе? Та раз плюнути! – Рубі щосили намагалася прибрати це тремтіння зі свого голосу.

Севен усміхнувся, пропустивши її слова повз вуха, і скоротив відстань між ними до мінімуму.

-Бо, – його голос теж тремтів, і він цього не приховував, – тепер я легко можу зробити ось так…

І відразу ж його губи притиснулися до її тремтячих уст, він цілував її пристрасно, охопивши долонями обличчя. Це було схоже на те, як мандрівник, що цілий день ішов під сонцем, втамовує спрагу джерельною водою – довгий, безмежно довгий поцілунок, до болю, до крику…

-Знаєш, – хлопець на мить відірвався від її уст, – я, мабуть, таки втратив розум.

Вона розсміялася, і цей сміх розкотився сріблястим місячним світлом по зеленій траві.