Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 8. Імла

Вкотре проклинаючи Севена, вчорашній вечір, їхнє тренування та інші фактори впливу на настрій, Рубі сиділа за кермом автівки, слухаючи краєм вуха, як галасує позаду весела компанія.

На світанку її розбудив Дей, а, оскільки спати вона вдруге лягла о третій годині ночі, та й то лиш тому, що настала черга Наставників заступати на чергування, то зараз Рубі почувалася, наче варена. Це мало кого цікавило, тож вона швидко випила кави, скривившись від гидотного гіркого смаку – перехід від лате до незрозумілої чорної міцної бурди виявився надто різким. Опісля її посадили за кермо, а Дей зі швидкістю світла перемістився на диванчик до Катрін, яка сиділа поруч із ним, наче на власній коронації. Рубі лише заздрісно глянула в її бік – щаслива, може просто зараз лягти і заснути. На іншому сидінні примостилися Ем та Пілот, до того ж Відступник умудрився принести своїй дамі квітів, чим здивував геть усіх.

Рубі заскрипіла зубами. З одного боку, їй надзвичайно подобалося, що до неї особисто ніхто не звертається. У неї страшенно боліла голова, а ще їй хотілося лаятися: сказати, що Пілот прокинувся невчасно – нічого не сказати. Севен просто вдягнув футболку і поволікся спати, тоді як їй довелося ще півгодини вичісувати з волосся глицю і дрібні травинки, а тоді вона помітила, що її власна футболка вбрана навиворіт… Словом, прокинулася дівчина в геть невеселому настрої. З іншого боку, вона теж хотіла б опинитися ззаду, лягти на диванчик і спати. Спати. Спа-ати.

Рубі позіхнула. Бути за кермом круто, коли ти мчиш містом, чудовою дорогою і в салоні лунає улюблена музика. А коли ти їдеш якоюсь просікою крізь ліс, музику вмикати не дозволено, а їхати треба дуже довго… Це точно не приносить задоволення.

Автоматично керуючи автомобілем у потрібному напрямку, дівчина картала себе за те, що так легко втратила голову вчора. З Відступником вона ще не бачилась і, якщо чесно, лякалася того моменту, коли вони зупиняться на обід. Що тепер? Кілька поцілунків іще не роблять із них пару. Крім того, Рубі і сама не дуже хоче влазити в це ярмо – дзвінки, повідомлення, прогулянки під місяцем… Втім, із Севеном це, швидше за все, було б інакше. Вона відчувала це.

Є такі люди – наче живуть, як усі, але, за що не візьмуться, усе ідеально. От Севен саме такий. Рубі усміхнулась – вона не вважала себе новачком в області поцілунків і з упевненістю могла сказати: краще, ніж Севен, цим мистецтвом не володів ніхто з його попередників. Його цілунки були… Важко підібрати якесь одне порівняння. Це був розтоплений мед, солодка карамель. Це був свіжий вітер з безкраїх рівнин. Це був теплий дощ. Це був квітневий світанок. Аромат квітів і гострота сталі. Ніжність шовку і твердість криці. Сила і пристрасть. М’якість і шаленство. Сипучий пісок, який затягує на неосяжну глибину. Джерельна вода, яку хочеться пити знову і знов…

Почувся виск гальм. Замислившись, Рубі мало не вписалася в автомобіль попереду.

-Якого?.. – задихнулась вона, потираючи чоло від удару об кермо. Колона автомобілів вишикувалась уздовж дороги. Рубі приголомшено вдивлялася уперед, незграбно випавши з-за керма. Слідом повиходили і решта пасажирів.

Попереду, серед дерев, які тривожно шуміли над їхніми головами, клубочився туман. Він був дивовижним, такого Рубі ще ніколи не бачила. Густий, наче хмара, він весь відблискував яскравими сполохами – сріблястими, сапфірово-синіми, смарагдово-зеленими, густо-фіолетовими, рожевими, вони так швидко миготіли, що око ледве встигало їх схоплювати. Дівчині здавалося, що довкола лунає музика, негучна, але дуже приємна. Вона ступила крок уперед…

Земля затремтіла. Спершу легенько, а тоді поштовхи стали сильнішими, почулися злякані крики. Рубі знову глянула перед собою і похолола. На них насувалися… Не люди, не тварини… Щось невідоме, не бачене досі, а тому підозріле і небезпечне. Груба шкіра, вкрита глибокими борознами, міцні руки-лапи з кігтистими пальцями, рогаті голови, важка хода, від якої земна поверхня тремтіла дедалі дужче… Їх було багато. Наче нестримний потік, вони ринули вперед, просто на неї.

Ернандес вихопила ножі, судячи зі звуків, те ж саме зробили й інші. Перша диво-істота підійшла до неї занадто близько, Рубі змахнула ножем, і раптом хтось повалив її на землю.

-Не рухайся! – просичав поруч голос Наставника Алісдейра. – Не рухайся, поки я тобі не дозволю.

Земля була теплою. Вона все ще трохи тремтіла, але пахнула приємно – глицею, свіжістю, дощем. Рубі продовжувала лежати, стискаючи зброю у руках, а чийсь низький голос щось вигукував. І раптом усе припинилося.

-Підйом! – пролунала весела команда Наставника Мо, і Рубі підвела голову, роздивляючись навколо. Істоти зникли. Не було й сліду їхнього перебування тут. Тільки дерева стояли обабіч дороги, як і раніш. Зник і дивовижний туман попереду, широка ґрунтова дорога втікала в далечінь.

Дівчина озирнулась – Катрін та Емілія виглядали так, наче копали щойно таємний лаз від Університету до Елеа. Вимащені землею, втомлені, зосереджені. Пілот обтрушував куртку від листя та трави. Ще далі очі натрапили на групу Відступників, і Рубі швидко відвела погляд, зіткнувшись із блакитними очима.

-Що…Що це було? – подала голос Катрін.

Дей обернувся:

-Це була імла. Одна з форм Мороку. Викликає сильні галюцинації, які деколи можуть виявитися фатальними.

-То цих істот насправді…Не було? – перепитав Пілот.

-Ні, вони були, – усміхнувся Наставник. – Просто у вашій уяві. Ви бачили лиш дерева. Решту зробила ваша фантазія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍