SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Цей світ… він дихав, Ліро. Дихав квітами, сонцем, музикою… А потім… потім прийшов він. Попіл. Сірий, безжальний, всепроникний. Він лягав на все, вкривав усе, і… він проникав усередину. В уми. В серця. Він був як кислота, випалюючи все людське. 

Його голос здригнувся. 

— Деякі… вони зламалися швидко. Попіл засипав їхні спогади, загасив їхні почуття, перетворив їх… ось на це. На порожні, блукаючі оболонки. На вічний, невгамовний голод по тому, чого вони більше не пам'ятають, але відчайдушно прагнуть. Покалічені душі, замкнені в тілах, які більше їм не належать. 

Він говорив тихо, але кожне його слово віддавалося в душі Ліри громом. Вона бачила перед собою не просто оповідача, а свідка – свідка загибелі світу й загибелі душ. 

— Але чому… чому вони такі? — ледь чутно запитала вона, відчуваючи, як по її щоках котяться сльози – сльози співчуття, сльози жаху. — Це… це їхнє божевілля? Їхній голод? 

Сарн повільно похитав головою. 

— Я думаю… це і те, й інше. І ще… відчай. Уяви, Ліро, — його голос упав майже до шепоту, але тепер у ньому не було відчуженості, а лише безмежна, нищівна втома, — уяви, що ти забула, хто ти. Але десь у самій глибині тебе… тліє вуглик. Крихітний, майже згаслий, але він ще пам'ятає світло. І ти тягнешся до цього світла… в інших. Але ти не можеш його втримати, не можеш його зрозуміти… І від цього… від цього стає тільки гірше. Твоя власна порожнеча кричить, виє… і ти намагаєшся заглушити цей крик чим завгодно… навіть якщо це чуже життя. 

Він замовк, і в наступившій тиші було чути лише виття вітру зовні та тихе потріскування свічки. Ліра відчувала, як крижаний жах сковує її. Вона зрозуміла. Вона зрозуміла не тільки їхню трагедію, а й його. 

— А ти… Сарне… — вона змусила себе поставити найстрашніше запитання, бо мусила знати. — Ти… ти відчуваєш з ними… щось спільне? Ти боїшся… 

Він перервав її не словом, а звуком – тихим, здавленим, схожим на стогін пораненого звіра. 

— Щодня, Ліро, — його голос був сповнений такої муки, що Лірі захотілося закричати. — Кожного проклятого дня я борюся. З цим попелом усередині. З цією порожнечею, яка хоче мене поглинути. Я дивлюся на них… і я бачу… можливе майбутнє. Своє. І це… це зводить мене з розуму. 

Він закрив обличчя руками – жест такий людський, такий відчайдушний. 

— Я так боюся… боюся забути. Боюся перестати… відчувати. Навіть цей біль. Бо поки я відчуваю біль… я ще живий. Я ще… Сарн. А якщо не буде й його… що тоді? Тільки… тінь. Прах. Ніщо. 

Слова його були як удари батога. Ліра більше не могла стримуватися. Вона подалася вперед, перетинаючи невеликий простір між ними, і опустилася на коліна поруч із ним. Її руки самі собою лягли на його плечі, стискаючи їх у спробі передати йому хоч краплю свого тепла, своєї підтримки. Він здригнувся від її дотику, але не відштовхнув. Він завмер, як перелякана дитина. 

— Цього не станеться, Сарне! — її голос дзвенів від переповнюючих її почуттів, від рішучості, яка народилася з його відчаю. — Я не дозволю! Чуєш?! Ти не один! Ти більше не один у цій боротьбі! Я поруч. І поки я поруч, ти не станеш таким, як вони! Ти будеш боротися, і ти будеш відчувати! І я… я буду відчувати разом з тобою! Я буду твоєю пам'яттю, якщо твоя почне згасати! Я буду твоїм світлом, якщо твоє власне померкне! Ми… ми пройдемо цей шлях разом. І ми знайдемо те, що шукаємо. Разом. Обіцяю. 

Вона говорила гаряче, пристрасно, сльози текли по її обличчю, але це були вже не сльози страху чи відчаю. Це були сльози рішучості й якоїсь нової, всепоглинаючої любові – не романтичної, ні, але любові сестринської, любові до страждаючої душі, яку вона не могла, не хотіла кинути. 

Сарн повільно, дуже повільно опустив руки від обличчя. У слабкому, хисткому світлі догораючої свічки Лірі здалося, що вона бачить блиск – не від вогню, а від вологи – в тих глибоких, темних провалах, де мали бути його очі. Він мовчав. Але його мовчання більше не було холодним. Воно було наповнене чимось новим, чимось величезним, що тільки починало прокидатися в його зраненій душі. 

Свічка зашипіла й погасла, зануривши їх у майже повну темряву. Але темрява більше не здавалася такою ворожою. Бо в ній тепер горів інший вогонь – вогонь двох душ, що знайшли одна одну посеред попільної пустелі. 

Темрява, що огорнула їхню маленьку печеру після того, як згасла свічка, була щільною, майже відчутною. Але вона більше не здавалася Лірі такою ж ворожою й лякаючою, як раніше. Щось невловимо змінилося в самому повітрі між нею та Сарном. Його мовчання, його присутність поруч більше не викликали первісного жаху, а радше… дивне, крихке відчуття захищеності. Немов цей спільний момент болю та співчуття сплели між ними невидиму, але міцну нитку. 

Ліра все ще стояла на колінах поруч із ним, її руки легко торкалися його плечей. Вона відчувала під пальцями слабке тремтіння його тіла, але тепер вона знала – це не тільки від холоду чи страху, а й від тієї бурі емоцій, яку він пережив, дозволивши собі відкритися їй. Вона не віднімала рук, боячись злякати цю крихку довіру. 

Минуло кілька довгих хвилин у повній тиші, порушуваній лише їхнім спільним диханням та далеким, приглушеним виттям вітру зовні. Потім Сарн повільно, дуже повільно поворухнувся. 

— Ліро… — його голос був ледь чутним шепотом, але тепер у ньому не було колишнього хрипкого болю, а радше… глибока, майже дитяча розгубленість. — Ти… ти справді… так думаєш? Що… що я не один? 

— Так, Сарне, — відповіла вона так само тихо, але твердо, намагаючись вкласти у свої слова всю впевненість, яку відчувала. — Я так думаю. Я це знаю. Ми разом у цьому. До самого кінця. 

Він знову замовк. Ліра відчула, як він глибоко, уривчасто зітхнув. А потім його рука – та сама, тонка, сіра рука, яка чертила слова з попелу й тримала свічку – повільно, невпевнено піднялася й накрила її долоню, що лежала на його плечі. Його дотик був холодним, але не відштовхуючим. Він був… запитальним. Шукаючим.