Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Після відходу Єрата нічна тиша опустилась на маєток Каріма, як густий, задушливий туман. Він сидів у своєму кабінеті, мовчазний, з порожнім поглядом, що впирався у пляшку віскі. Потім — друга, третя… І зрештою, коли алкоголь почав випалювати розум, Карім зірвався.

Шиби летіли на підлогу, книги падали з полиць, картини рвалися на шматки — лють і біль захлиснули його. Він кричав, бив кулаками по стінах, поки пальці не закривавилися. Його серце було зраджене… а душа розбита.

— «Аліє… Чому?..»

Його охоронці прочісували міста, прикордонні пункти, готелі, але жодної зачіпки. Сліди обірвалися. Алія зникла, ніби розчинилася у повітрі.

---

Тим часом у маленькому зйомному будинку, далеко від шумного центру, Алія мовчки сиділа на підвіконні, вдивляючись у темряву за вікном. Серце билося тьмяно. Вона була не тут. Її душа ще досі була в тому маєтку. З ним.

Карім снився їй щоніч. Його руки, погляд, навіть голос… Згадка про нього викликала біль, сум і — що найстрашніше — бажання повернутись.

Після удару Аміра вона не промовила до нього жодного слова. Вона боялася. Але була покірною, бо не знала, куди ще йти. Її воля зламалась.

За вечерею панувала важка тиша. Амір сидів навпроти неї й уважно дивився.

— «Завтра ми летимо . Все готово. Нові паспорти. Нове життя», — сказав він спокійно, майже буденно.

Алія не відповіла. Її очі були спустошені. Усередині точилася буря. Вона більше не знала, хто вона. Не знала, кого кохає. Не знала, чи хоче тікати… чи повернутися до того, від кого втікала.

Але часу залишалося мало.