Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 28. Відлуння помилки

Амір стояв у темряві кімнати, дивлячись на свою руку, яка щойно зірвалася на найріднішу для нього людину. Його серце калатало — не від гніву, а від жаху.

— «Аліє… прости… я… не хотів…» — прошепотів він, кидаючись до неї.

Вона лежала на підлозі, обіймаючи себе руками, її плечі здригались від тихих ридань.

— «Відпусти мене… будь ласка…» — її голос був ламкий, майже беззвучний. — «Я зробила помилку… велетенську помилку…»

Амір притиснувся до неї, торкаючись її волосся, шепочучи тисячі вибачень. Але вона мовчала. Довго.

— «Я не твоя. І ніколи не була…» — промовила, не дивлячись на нього.

Розгублений, він піднявся. Його очі заблищали страхом. Він не знав, що робити. Тому… замкнув двері ззовні.
— «Я піду,а ти подумай… Ми знову будемо разом. Як раніше…»

Двері клацнули, залишаючи Алію саму в тиші й темряві. Вона більше не плакала. Сльози висохли — залишився лише внутрішній камінь.

---

У маєтку Каріма.

Карім сидів у кріслі в своєму кабінеті. Скрізь був безлад — ніби вітром розбурхало кожну річ. На столі — порожня склянка, на екрані монітору — застиглий кадр втечі.

— «Вона була іншою… я ж відчував…» — шепотів він сам до себе.

Двері відчинились. Увійшов брат.

— «Ти маєш відпустити її, Каріме. Вона птах. А ти тримав її у клітці».

— «Я кохаю її, брате. Я вперше відкрився. Я дав їй все — волю, ласку, серце. І вона втекла. До іншого».

— «Бо вона не відчувала вибору», — тихо відповів брат. — «Це не кохання, якщо одне з вас боїться».

Карім мовчав. Його очі горіли сумішшю болю та образи.

— «Я хочу подивитися їй в очі. Знати — вона дійсно зрадила, чи… була змушена», — промовив Карім, підвівшись. — «І я знайду її. Попри все».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍