Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Ніч була тиха. Занадто тиха.
Алія стояла босоніж біля дверей. У руках — маленький ключ, який вона знайшла в одній зі шухляд. Амір спав у сусідній кімнаті. Вона знала: це її єдиний шанс.

Двері відчинились майже безшумно. Вітер облизав її щоки, як знак волі. Вона зробила кілька кроків… ще трохи… ще трішки — і вже біля воріт.

— «Ти куди?» — пролунав ззаду хрипкий голос, і серце в неї застигло.

Амір.

Він ішов до неї стрімко, як хижак. У погляді — зрада, гнів, шал.

— «Ти… тікаєш?! Після всього?! Після того, що я для тебе зробив?!»

— «Відпусти мене, Аміре… будь ласка», — прохрипіла вона, відступаючи назад.

— «Ні, Аліє. Тепер уже — ні», — і його рука злетіла в повітря.

Удар був різким, глухим. Її тіло похитнулося, щока палала. На очі виступили сльози — не тільки від болю, а й від жаху. Вона впала на землю, тримаючись за обличчя.

— «Ти не маєш права…» — прошепотіла вона крізь сльози.

— «Я маю право. Бо люблю тебе…» — він тяжко дихав, але його любов обернулась у злу, отруйну одержимість.

Алія відчула, як у ній щось ламається. Не тільки довіра до Аміра, а й остання надія на свободу.